Порожня могила

Локвуд сів поряд зі мною:

— Люсі, з тобою все гаразд?

Ми поглянули одне на одного з-під каптурів, укритих памороззю.

— Нічого, тримаюсь.

— Ми молодці, — ледве вимовив він замерзлими вустами. — Майже до Трафальґарської площі дістались. А там відразу й Стренд.

— Не знаю, Локвуде, чи впораємось ми.

— Впораємось.

Мені дуже хотілось вірити йому, проте холод і втома брали своє. А на серці лежав страшний тягар. Звідки він узявся?

— Не знаю... — повторила я, хитнувши головою.

— Люсі, — сказав Локвуд. — Поглянь на мене.

Я поглянула. Його темні очі були, як і завжди, теплі й лагідні.

— Зараз я дещо розповім тобі, щоб ти підбадьорилась. Пам’ятаєш, із чого почалася наша з Кіпсом неприязнь? Я був тоді ще зовсім юний і брав участь у турнірі ДЕПРІК із фехтування. Я переміг Кіпса й вийшов у фінал, однак там програв сильнішому супернику, — він поглянув на мене. — Пам’ятаєш, я розповідав тобі про це?

— Так, пам’ятаю,—байдуже відповіла я. — Тільки ти ніколи не казав, хто ж переміг тебе.

— А тепер скажу. То була Фло.

— Що?! — я з подиву так труснула головою, що з мого каптура посипався іній. Де й поділась уся моя втома. — Фло?! Ти жартуєш!

— То була Фло, — повторив Локвуд. — Вона чудова фехтувальниця.

— Стривай! — сказала я. — Ти маєш на увазі Костомаху-Фло? Ту саму, в гумових чоботях, солом’яному брилі та куртці, під яку ніколи не зазирає сонце? Ту саму Костомаху-Фло? Це неможливо! І не супся так на мене!

— Про те, яка Фло зараз, ти знаєш незгірше за мене, — лагідно всміхнувся Локвуд. — А тоді на ній не було ні гумових чобіт, ні бриля. У дівчини в гумових чоботях я неодмінно виграв би. Слухай краще далі, Люсі.

— Гаразд, облиш її чоботи! Кажи далі! Я знайома з Фло вже багато років, і ти ніколи не розповідав мені про її минуле!

— Ну, тоді вона була зовсім іншою людиною. Її ще не прозивали Костомахою-Фло. Вона була Флоренс Боннер, молодою й перспективною співробітницею агенції «Сінклер і Соунс», — Локвуд хитнув головою, занурившись у спогади. — Як вона орудувала рапірою! Ти й не повіриш!

Я намагалась поєднати в своїх думках дві постаті — знайомої мені продавчині артефактів, що ховається від зливи під мостом і порпається в мулі, й неперевершеної фехтувальниці. Нічого не виходило. Різниця була надто разюча.

— Ніколи не чула про агенцію «Сінклер і Соунс», — зізналась я.

— Бо її давно вже не існує. Це була зовсім маленька агенція. Лише з двох співробітників — Сьюзен Сінклер та Гаррі Соунса. Потім до них на стажування прийшла Фло Боннер. А однієї ночі вони втрьох зіткнулись із двома Безногими в каплиці на Даліч-Гіт. Сінклер і Соунс загинули відразу, до того ж моторошною смертю. Фло встигла схопити з вівтаря залізний хрест і, затуляючись ним, причаїлась у кутку. Там вона просиділа аж до ранку — біля мертвих тіл своїх друзів, відбиваючи нескінченні атаки Гостей. Хто такі Безногі, ти й сама добре знаєш. Один раз глянеш на них і вже посивієш. А просидіти з ними цілу ніч, та ще й самій-одній... — Локвуд зітхнув. — Одне слово, Фло вижила, але та ніч цілком змінила її.

— Авжеж, — погодилась я. — Після такого хто завгодно збожеволіє.

— Це неправда. Фло при здоровому глузді, й тобі це відомо, — Локвуд поволі піднявся й поглянув на хмари туману. — Спочатку я допомагав їй, хотів знайти для неї іншу роботу... Проте було ясно, що Фло надломилась. Нізащо не хотіла більше працювати агентом. От і вирішила, трохи оговтавшись, стати продавчинею артефактів. Сумно, звичайно, й водночас не так уже сумно. Бо вона вижила. Й тепер вона наша приятелька. Ось тобі історія Фло...

— Чому ти вирішив розповісти її мені? — спитала я, трохи помовчавши.

— Я ж пояснив, щоб підбадьорити тебе. Й заодно нагадати, що ми так само повинні вижити. Джордж, Квіл, Голлі — всі... Нам залишилось іти кілька хвилин. Це буде наш останній ривок.

Ми вийшли з порожньої крамниці надвір і тут-таки помітили знайому кульгаву постать у капелюсі. Привид вийшов з бічного провулка й повернув до нас.

— Що нам робити? — хрипким голосом запитала Голлі.

— Просто ходімо далі, — відповів Локвуд. — Звернімо на наступному розі.

Уздовж вулиці струменів туман. Попереду на перехресті стояла купка мерців. Там були й чоловіки, й жінки, й діти. Вони заступали нам дорогу.

— Сюди! Мерщій! — вигукнув Локвуд і кинувся ліворуч, туди, де між двома будівлями виднів вузенький прохід. Ми побігли за ним. Прохід виявився такий тісний, що моя накидка човгала об цегляні стіни з обох боків. Я боялася, щоб вона не подерлась, як це було з іншою моєю накидкою під час попередньої мандрівки до Іншого Світу, і втягла плечі. Прохід поволі вужчав, і я вже подумала, що от-от застрягну в ньому. Аж тут він зненацька повернув праворуч і вивів нас до невеличкого двору.

Тут нас зусібіч оточували високі цегляні стіни. В одній із них, на висоті моєї голови, зяяв прямокутний отвір — напевно, двері, до яких у нашому світі можна було дістатись залізними сходами. Ніяких інших дверей чи проходів тут більше не було.

— Хай йому дідько! — вилаявся Локвуд. — Приїхали!