Порожня могила

Ми рушили далі. Повітря було сухе, холодне, воно немовби висотувало життя з наших легень і сповільнювало кров у венах. Наше дихання вмить оберталось на пару, яка осідала на наших накидках інеєм, що тихенько хрускотів з кожним нашим порухом. Проте все ж таки накидкам треба було подякувати — смертельний холод не проникав під них. Перебуваючи ніби всередині теплих пузирів, ми поспішали далі — серед тиші, що ладна була от-от розчавити наші голови, під пильними поглядами незліченних чорних отворів вікон.

У потойбічному місті не було жодного захисного ліхтаря. Так само не було ні огорож, ні машин — нічого залізного. Не чути було й плюскоту води: рівчаки та жолоби збереглись, однак стояли порожні. Зникли таблички з назвами вулиць і номерами будинків, стали розмитими й незрозумілими вивісками крамниць. Дорога, якою ми йшли, була добре знайома нам, проте незвична тиша робила її чужою для нас. Під час своєї попередньої мандрівки до Іншого Світу я опинилась на селі. А тут, у центрі Лондона, ця тиша здавалась іще гнітючішою, ніж у лісі чи серед поля. Фасади будинків тут були схожі на скелі, а вулиці перетворились на темний лабіринт каньйонів та ущелин.

Проходячи через один такий каньйон, ми побачили вдалині чоловічу постать у капелюсі з широкими крисами. Вона поволі, кульгаючи, наближалась до нас. Ми прискорили ходу, рушили вперед і перелізли через купу сміття, що залишилась від частково зруйнованої будівлі. Перед нами відкрилось перехрестя, й Локвуд рвучко звернув убік, відводячи нас із головної вулиці.

— Що ти робиш?! — просичав Кіпс. Укриті інеєм пір’їни стирчали на його каптурі, наче вусики якоїсь комахи. — Це не найкоротший шлях!

— Мені не подобається той чолов’яга на вулиці, — пояснив Локвуд. — І до того ж він там не сам-один, бачиш? Ще двоє дорослих і одна дитина... Ми повинні будь-що обминути їх. Доведеться кружляти.

Сказати це, одначе, було простіше, ніж зробити. Вулиці більше не порожнювали — кожною з них щось пересувалось у тумані. В отворах вікон з’явились темні постаті, що нерухомо зирили в небо, а в замерзлих пісочницях скраю міських парків заворушились крихітні дитячі фігурки. На зупинках почали шикуватись черги дорослих постатей — вони, напевно, чекали автобусів, які ніколи не приїдуть. Тротуарами вирушили чоловіки в ділових костюмах і краватках, жінки — з невидимими дитячими візками. І все це було мовчазне, сіре, немов на вицвілій старій фотографії; обличчя примар біліли, наче кістки. «Загублені душі», — згадала я слова черепа і зрозуміла, що він мав рацію. Вони загубились у часі й просторі, загубили самі себе, повторюючи без усякого глузду одні й ті самі дії.

Ми старанно оминали мешканців темного міста, проте від нескінченних кружлянь скоро втомились і почали блукати. Нещадний холод і напруження просто-таки жерли нашу енергію, й від цього не рятували навіть накидки. Сам Локвуд стишив ходу, а Джордж, і без того кволий після хвороби, взагалі ледве переступав ногами. Мені довелось узяти його під руку.

— Мені не подобається, Люсі, що ми залишаємо по собі сліди, — трохи згодом прошепотів він.

— Тобто сліди наших ніг? — перепитала я. Подекуди на бруківці видніли ледь помітні відбитки чиїхось босих ніг, на тлі яких відразу впадали в око глибокі, чіткі сліди наших чобіт.

— Їх також. А найголовніше, пару, — пояснив Джордж. І це була чистісінька правда. Наші вкриті памороззю накидки спалахували сріблястими язичками полум’я під натиском надприродного холоду, і в повітря здіймались хмаринки сірої пари, що пливли за нами. — Боюся, що вони можуть зачути цю пару. Скажімо, нанюхати.

— Так, я згодна, — кивнула я.

— У нас, до речі, є зброя, — зауважив Кіпс, який почувався, здається, краще за нас усіх. Кожне перехрестя він долав першим і часто виходив у розвідку. — У мене, скажімо, збереглась каністра з магнієм, а ще є рапіри...

Я хитнула головою. Мої руки й ноги обважніли, я засапалась.

— Тут усе по-іншому, Квіле. Не так, яку нас. Коли ми з Локвудом раніше побували тут, то я пробувала кинути каністру, й нічого не вийшло. Я навіть не знаю, чи допоможе тут рапіра. Повір мені: якщо нас помітять, залишиться хіба що тікати.

Ми вийшли туди, де в нашому Лондоні починалась широка, залюднена Оксфорд-стріт. Будинки тут стали вищі, туман стелився між ними, наче вода в білій лагуні. Фасади крамниць і готелів узялися глибокими тріщинами; деякі з них тяглись аж до бруківки й зламували асфальт, шматки якого виступали з туману вгору, мов акулячі плавці. Тут мерців стало ще більше, пересувались вони швидше й здавалися схвильованішими. Кілька разів нам довелося ховатись у темних дверях будинків, пропускаючи повз себе сірі постаті. Проте духи, якщо й помічали наші сліди, ніяк не реагували: відчувалося, що їх вабить до себе щось дужче, важливіше.