Порожня могила

— Хто це був? — повторив Локвуд. — Хто ще був у нашому домі, крім нас?

Аж тут мені сяйнула думка. Я, здається, зрозуміла, хто це був. Я озирнулась на чорний прямокутник парадних дверей.

— Зачекайте мене тут, — попросила я.

Обернувшись, я пішла назад до будинку. Стіну біля сходів поорали тріщини, деякі з них були такі широкі, що туди можна було просунути палець. Напівпрочинені двері кухні вкрились інеєм і примерзли до підлоги, тому мені ледве вдалося протиснутись туди. На самій кухні було дуже темно, проте я все-таки зуміла розгледіти, що й наш стіл, і шафи, й буфети зникли. Краєм ока я вловила їхні бліді контури, та варто мені було повернутись туди, як вони пропадали.

Як я й сподівалась, біля стіни стояв стрункий чоловік із розкуйовдженим волоссям. Стояв на тім самім місці, де я залишила склянку з привидом. Дух черепа — я й надалі зватиму його так — був сірий і напівпрозорий, проте, так би мовити, цілісний, сформований. Зовні то був сухорлявий юнак, трохи старший за мене. З худого обличчя на мене дивилась пара великих темних очей.

— Нарешті, — байдужим голосом промовив юнак. — А я вже гадав, чи не забула ти про мене. То, виходить, ви пройшли крізь портал?

— Так, — кивнула я. — Пройшли.

— Дуже мило з вашого боку.

І його голос, і постать були кволі, можливо, так проявлялись побічні явища від тривалого сидіння в склянці. До речі, зараз я вперше змогла розгледіти цього юнака як слід. Він був у білій сорочці й сірих штанях, трохи закоротких для його кощавих ніг. Ноги були босі. Який же він був молодий, коли помер...

— Вони зачинили за нами портал, — пояснила я.

Юнак насмішкувато моргнув мені бровою й перепитав:

— Та невже? Отакої... Цікаво, як би ти почувалась, опинившись у неволі, та ще й у такому неприємному місці? Напевно, мріяла б знайти кого-небудь, хто визволить тебе!

Я збентежено потупилась і подивилась на свій робочий пояс, де досі висів молоток, яким я розбивала Джерела.

— Ми хочемо пробратись до центру Лондона і знайти портал Маріси. Саме про це я й прийшла сказати тобі.

— Ти зробила мені велику ласку, — скривив вуста примарний юнак. — Вирішили погуляти Темним Лондоном? Що ж, нехай вам щастить. До речі, якщо вже вони перекрили вам дорогу назад, то ви певний час краще уникайте цього будинку.

— Чому?

— Простіше кажучи, вони збираються все тут розтрощити. Щоправда, сер Руперт Ґейл користується зараз міцнішими слівцями... Навіть я навчився від нього кількох нових для себе висловів, а це дещо значить. Щоправда, командувати бандюгами Вінкмена йому важко, вони ніяк не можуть уторопати, куди ви щойно пропали. Торочать щось про чаклунів та чортів... — юнак вибалушив очі й на мить став схожий на своє власне примарне обличчя в склянці. — В останнього середньовічного мужлая було більше кебети, ніж у них. До речі, вас, напевно, втішить, що майже вся ця наволоч добряче постраждала з вашої ласки. Декого прибило, декого прохромило, а ще когось попекло спалахом. А декому й брови геть випалило.

— Чудово, — похмуро промовила я.

— А сам Вінкмен щойно помер.

— Що?! — я мало не задихнулась холодним повітрям. — Як?!

— Як я розумію, ви якимось чином зацідили йому по лобі дошкою. Він упав і настромився на ніж одного зі своїх посіпак. А чого ще сподіватись, коли навколо тебе ходять із гострими предметами в руках? — юнак посміхнувся, й ця бездушна посмішка знову нагадала мені привид у склянці. — Затягли вони його на кухню, там він і дуба врізав. Дивно, як це ви не спіткнулись об нього.