Порожня могила

Я подумала про кремезну присадкувату постать, що промайнула в передпокої й раніше за нас прослизнула надвір, і піднесла до обличчя руку в рукавичці. На долоні намерз шар інею; я поспіхом опустила руку й затупцяла на місці — під ногами хруснув лід, що вже встиг приморозити до підлоги мої чоботи. Мене знов огорнула паніка, здалося, ніби стіни розпливаються й перекривають мені вихід.

— Мені пора йти, але я повернуся, — сказала я. — Коли ми всі потрапимо додому...

— Я не хочу залишатись тут, — відповів юнак, не зводячи з мене своїх чорних очей. — Ой! Вони щойно відчинили буфет і знайшли мене! Ґейл забирає мою склянку з собою! Прощавай!

— Що? Куди?! — мені зненацька защемило серце. — Ні, вони не можуть...

Сіре обличчя заморгало й почало розпадатись на шматки — розривався зв’язок між світами:

— Ще й як можуть... Це твоя провина, Люсі. Я просив тебе відпустити мене, а тепер уже запізно...

Я відчула себе страшенно нещасною. Моє серце зненацька наповнила туга.

— Черепе, пробач... Я визволю тебе...

Постать юнака почала танути, голос затремтів:

— Запізно для нас обох. Мене спіймали, а ти мертва.,.

— Ні, я не мертва... — прошепотіла я, втупившись у порожнє місце, де щойно стояв юнак.

— Мертва, Люсі. Бо ти на Тому Боці...

***

Покинувши кухню, я обережно пройшла передпокій, намагаючись не зачіпати лід, що виступав з тріщин на стінах. Парадні двері залишались відчиненими, за ними під чорним небом на мене чекали друзі. Іній виблискував на їхніх накидках. Мертву тишу порушували хіба що моє дихання та хрускіт мерзлої ріні під ногами. Порівнявшись із друзями, я коротко розповіла їм про останню розмову з черепом і про Вінкменову смерть.

— Що ж, — мовив Локвуд, — я не сказав би, що ця смерть ляже важким тягарем на мою совість. — Він поглянув на дорогу, де нещодавно зник привид Вінкмена.

— Добре, що він пішов собі, а не залишився на місці загибелі, — зауважив Кіпс. — Інакше цей привид зазирав би тобі через плече щоразу, як ти спустишся до підвалу, щоб випрати свою білизну... Такі духи виробляють одне й те саме без кінця.

— А от мені цікаво, куди він попрямував? — запитала Голлі.

Ніхто не відповів їй. Ми мовчки роздивлялись на серпанок примарного туману.

— Гаразд, годі вже стояти й роззиратись на всі боки, — рішуче сказала я. — Нам пора йти. Хто знає найкоротшу дорогу до Стренду?

21

Наша мандрівка темним морозним Лондоном нагадувала сон — моторошний, нещадний, від якого ніяк не вдається прокинутись. Вона розпочалася серед тиші й туману, а завершилася спалахом страху, проте від першого до останнього кроку нас не покидало відчуття якоїсь огидної неправильності Іншого Світу. Ми проходили місцями, якими ще ніколи не ступала людська нога. Ми бачили те, чого ніколи не побачать очі живих людей. Ми були в світі, де звичні для нас закони діяли навпаки. Це були не наші вулиці, не наш Лондон. Ми пробирались містом мерців, і всі наші навички й Таланти зводились тут нанівець.

Першою вулицею, якою ми пройшли, була, звичайно ж, Портленд-Роу. Щоправда, то була інша Портленд-Роу, занурена в нескінченну лиховісну тишу, з памороззю на бруківці, з димарями без диму, що здіймались у вугільно-чорне небо без зірок. Обриси будинків залишались ті самі, проте здавались мертвотно-пласкими в химерному, випромінюваному невідомо звідки примарному світлі і нагадували, радше, велетенські картонні декорації.

Як і в усьому цьому світі, в цих будівлях було щось тривожно-неправильне. Здавалось, що варто лише вдарити по них кулаком — і вони поваляться на землю. Двері в одних будинках були прочинені навстіж, а в інших їх не було взагалі. Вікна теж були дивні — просто чорні діри без шибок та штор. На самій вулиці частина знайомих речей кудись пропала, замість них зяяла порожнеча.

Жодного привида довкола не траплялося.

Ми йшли самісінькою серединою вулиці по слідах, які залишив у паморозі самотній подорожній, що прямував тут незадовго до нас. Ви, звичайно, зрозуміли, кого я мала на увазі. Ці сліди привели нас до крамниці Арифа — з чорними дірами порожніх вітрин, крізь які курився туман. Тут сліди звертали до бічної вулиці й там пропадали з очей. Звідси наші з привидом Вінкмена дороги розійшлися назавжди.

— Треба повернути ліворуч, — прошепотів Джордж. Скельця його окулярів узялися памороззю. Його хворобливий голос тепер узагалі було ледве чути. — Це найкоротший шлях.

— Гаразд, — відповів Локвуд, чиє обличчя, як і в мене, вже трохи побіліло від морозу. — Треба поспішати щодуху. Накидки поки що рятують нас, але я не знаю, чи надовго їх вистачить.