Порожня могила

Що саме це було, ми довідались трохи згодом. Ми вийшли на відкриту площу, де з клаптиків промерзлої землі стриміли темні, без жодного листка дерева. Площу зусібіч оточували високі конторські будинки, а біля них зібрався величезний натовп мерців. Огорнуті густим туманом, вони стояли спинами до нас, проте ми могли виразно розгледіти, як по-різному були вбрані ці чоловіки, жінки й діти. Вони не стояли нерухомо, а увесь час тупцяли й переходили з місця на місце, а їхня увага була прикута до якоїсь темної й водночас переливчастої речі, що висіла перед ними.

Хоч ми вже ледве плентались і подолали хіба що пів дороги до Будинку Фіттес, нам залишалось тільки зупинитись і спостерігати за тим, що тут відбувається.

Якщо ви запитаєте мене, що то за річ висіла в повітрі, я відразу скажу вам, що то були двері, щоправда, химерні, не подібні до жодних дверей у світі. Вони видніли невисоко над землею, просто в центрі тієї невеличкої площі. Ці двері не мали ніяких прикрас, просто чорний прямокутник та й годі. З одного боку, щоправда, цей прямокутник скидався майже на овал, а з іншого здавався пласким, наче аркуш паперу. Проте з усіх боків краї цих дверей залишались розмитими, нечіткими, ніби зітканими з повітря, в якому висіли ці двері. Посередині дверей мерехтіло щось подібне до зірочок. Зараз я спокійно розповідаю про це диво, а тоді воно неабияк приголомшило нас. Заціпенівши, ми стояли скраю площі й далі спостерігали за цим химерним видовищем.

— Це Джерело? — прошепотів Кіпс. — Двері додому, до нашого світу? — він облизав свої змерзлі вуста. — Вони так ваблять мене до себе...

— Це не Джерело, — заперечила Голлі. — Це щось інше.

— Здається, за цими дверима схована якась принада для них, — зачаровано промовив Локвуд. — Погляньте, вони хочуть потрапити туди, але не можуть.

І справді, мерці докладали шалених зусиль, щоб наблизитись до дверей у повітрі, однак їх стримувала якась перепона. Цією перепоною виявилась потворна огорожа — срібляста, блискуча, явно змайстрована людськими руками. Вона нагадувала сітки, які ми носимо з собою для запечатування Джерел, тільки її було зроблено не з кілець, а з маленьких шпичаків, на вістрях яких мерехтіли білі вогники. Поки ми дивились на це, один з привидів на площі не втримався, вибіг із натовпу й кинувся до огорожі. Щось вибухнуло, спалахнуло, привид упав на спину й заборсався. На вістрях шпичаків затремтіли нові білі вогники, а натовп схвилювався ще дужче.

— Це робота Маріси, — прохрипів Джордж. — Нам було цікаво, де вона бере для себе плазму. Тепер ми це знаємо.

— Вони в пастці, — підхопила я. — Бідолахи. Вони не можуть вибратися звідси...

Мені стало шкода цих горопашних привидів і водночас украй закортіло підібратись якнайближче до цих дверей у повітрі. Я розуміла, що це небезпечно, що я опинюся серед натовпу збуджених мерців... І все-таки ступила крок уперед. Квіл і Голлі зробили те саме.

— Стривайте! — Локвуд шаленим зусиллям волі відірвав погляд від дверей. — Озирніться!

Його крик розвіяв чари, що огорнули нас. Ми обернулись. На вулиці, якою ми вийшли до цієї площі, з’явилась постать у капелюсі з широкими крисами і, кульгаючи, попрямувала крізь туман до нас. Він уже був достатньо близько, щоб ми могли розгледіти його біле обличчя й кощаві долоні з довгими пальцями.

— Це не може бути той самий чолов’яга, — зауважив Кіпс. — Відтоді сто років минуло! Як він так швидко дошкандибав сюди?!

— Щось мені не хочеться підходити й питати, він це чи не він, — видихнув Локвуд. — Ходімо!

Долаючи втому, ми рушили далі й невдовзі залишили далеко позаду й площу, й натовп мерців на ній, і кульгаву постать у капелюсі. Уперед, мерщій, через місто мертвих, і нехай собі куриться пара за нашими накидками! Ми вже увійшли до Сого, де вулиці були вужчі й будинки громадилися щільніше. Дорогою сюди ми побачили ще одні двері в повітрі, срібну огорожу під ними й натовп мерців довкола. Я потихеньку раділа, що наша дорога пролягала далеко від цих дверей: надто вже мені не хотілося знову відчути ті чари, що вабили нас до химерної мерехтливої порожнечі. Так вабить до себе гірське провалля, коли ти стоїш над ним на самісінькому краєчку скелі, нахиляєшся й дивишся вниз.

Наперед знову вирвався Кіпс. Він здіймав своїми чобітьми невеличкі хмаринки інею, й, здавалося, був по-давньому дужий, тим часом як усі ми натомились до краю.

— Ти в гарній формі, Квіле, — прошепотіла я, коли ми вкотре наздогнали його.

— Так, почуваюсь я нівроку добре, — кивнув він. — Може, це накидка допомагає.

— А що з твоїм боком? Уже не болить?

Він стенув плечима, пильно визираючи щось попереду, й відповів:

— Спочатку трохи болів. А тепер усе гаразд. Навіть непомітно.

Цієї миті Джордж спіткнувсь і мало не впав. Він був найкволіший з нас, та й мої сили вже закінчувались. Локвуд усе це бачив і тому дав команду трішки перепочити.

Ми сховались у порожній будівлі, яка в нашому світі слугувала крамницею. Крізь широкі вітринні вікна на фасаді було добре видно вулицю. Стогнучи й тяжко відсапуючи, ми посідали на підлогу, схилили голови й заховали ноги під накидки.