Порожня могила

— Цікаво, скількох мертвих тварин я нап’яла на себе? — пробурмотіла Голлі. — Я, здається, схожа на дикуна-мисливця! Жах та й годі!

— А я — на опудало папуги, — підхопив Кіпс. — Іще гірше, ніж у тебе!

— Ні, Кіпсе, тобі ця накидка дуже пасує, — заперечив Джордж. — Особливо оті рожеві пір’їнки. Хіба що трішки задовга, але це краще захистить тебе на Тому Боці.

— Що це ти, дезодорант рекламуєш? Якби мої друзі побачили мене в цій накидці...

— Які ще друзі, Кіпсе? — болісно підморгнув йому Джордж.

Кіпс пирхнув:

— Твоя правда. Тепер вони мені вже не друзі...

Він скинув накидку й понуро подався забивати жердини обабіч кола.

* * *

Смеркало. Половина Портленд-Роу вже вкрилася густо-синьою тінню. Відчувався подих вечора. Локвуд послав Кіпса до єдиного незабарикадованого віконця на горищі стежити за дорогою.

У кімнаті Джесіки все було по місцях: залізне коло, напнутий між двома жердинами ланцюг. Настала пора перенести до кола Джерела й відкрити портал. Це ми зробили вдвох із Локвудом — самі. Кожну річ слід було розпечатати — чи продірявити торбинку, чи зрізати воскову печатку на горщику, чи відкрити дерев’яну коробочку, — щоб випустити ув’язненого духа на волю. Усі розпечатані Джерела ми негайно жбурляли до залізного кола. Надворі ще не зовсім смеркло, тож нашу роботу можна було вважати за безпечну, проте ми все одно не гаялись. Горщики, пляшечки, маски, пастки для снів — усе це ми хутко відкривали й кидали в коло.

Що далі ми працювали, то тяжчою ставала психологічна атмосфера в спальні Джесіки. Вона й дотепер була гнітюча через Смертний Вогонь, що висів над ліжком трохи збоку від нашого ланцюга-провідника. Зараз до потойбічного шуму Вогню додавалися ще відлуння від кісток та інших Джерел на підлозі. Повітря всередині залізного кола густішало, засновувалось туманним серпанком. Ми з Локвудом намагались працювати дедалі швидше, раз по раз виглядаючи у вікно, за яким невблаганно закінчувався день.

— Як ти гадаєш, цього буде досить? — запитала я, розбиваючи молоточком один з останніх глиняних горщиків, усередині якого лежали дві маленькі кісточки. Я доторкнулась до них, і мої пальці ніби вколола безліч невидимих голочок. Я хутко пожбурила кісточки до залізного кола.

Локвуд тим часом зішкріб воскову печатку з кінчика порожнистої бамбукової палички, витрусив звідти кілька пожовклих зубів і теж кинув їх у коло.

— Хіба ти не відчуваєш сама? Ще не смеркло як слід, а всередині кола вже снується туман. Так само, як і в порталі Ротвела, пам’ятаєш? Тоді нам було не видно навіть кінця ланцюга. .. Мине ще зо дві години, і в нас уже буде готова дорога до Іншого Світу... Якщо, звичайно, вона знадобиться нам.

— Локвуде, — мовила я. — Як ти гадаєш, ми... впораємось?

У відповідь він просто подивився на мене. Ми закінчили свою роботу й покинули спальню Джесіки. Хвилі потойбічної енергії, що пульсувала всередині кола, відчувались тепер навіть на сходах.

***

Не знаю чому, але всім нам тоді закортіло добре повечеряти. Ні позабивані вікна, ні купи зброї та боєприпасів, ні потойбічний шум, що линув з другого поверху, — ніщо з цього не завадило нам, тож ми вирушили до кухні. Голлі взялася готувати салат, Локвуд смажив шинку, яєчню й сосиски, а ми з Кіпсом різали хліб. Швиденько попоївши, ми заходились чергувати на горищі, спостерігаючи за вулицею з вікна моєї спальні. Тоді по черзі прийняли душ (цього так само захотілось усім) і прибрали геть усе, що могло завадити під час сутички. Сонце майже заховалось за дахами будинків. Ми тинялись туди-сюди кімнатами й мовчали, занурившись у власні думки. Усе, що слід було зробити, ми вже зробили.

Відімкнувши кухонні двері й обережно проминувши Локвудову пастку на ґанку, я вийшла в садок. Цілий день я провела в будинку, тож мені вкрай було потрібно подихати свіжим повітрям. Садок був занедбаний: нам завжди бракувало часу підстригти газон, тож трава росла тут до самісіньких колін. На яблуні висіли достиглі, проте так і не зібрані яблука, а ті, що попадали самі, геть засипали землю. Я дивилась на будинки за муром садка, де люди зараз жили своїм власним життям.

— Дихаєш вечірнім повітрям, Люсі?

Я озирнулась. То був Локвуд. Зіскочивши з ґанку, він зараз прямував газоном до мене, його струнка висока постать темніла на тлі останніх сонячних променів. Здавалося, що сама ця постать от-от спалахне вогнем. Зненацька мені стало так сумно, що аж захотілось плакати. Мене огорнули всі мої давні страхи та побоювання.

— Привіт, — відповіла я, переборюючи себе. — Так, вийшла подихати свіжим повітрям.

Він лагідно й водночас серйозно поглянув на мене:

— Ти чимось засмучена?

— Ні, просто день випав важкий... — я відгорнула від очей пасмо волосся й сердито додала: — Що там викручуватись? Так, Локвуде, я боюся. Усе буде так, як ти казав минулого вечора, — вистава скінчиться.

— Не скінчиться. Все буде добре. Добре, Люсі. Повір мені.

— Я вірю... нібито...

Він усміхнувся:

— Я радий це чути.

— Я вірю в твій Талант, у твоє вміння керувати, — сказала я. — Мені здається, що все це тішить тебе. От тільки зрозуміти цього я не можу.