Порожня могила

Він став поруч зі мною. Останні сонячні промінці осявали його обличчя. Саме таким, як зараз, Локвуд завжди уявлявся мені. Таким я його бачила подумки, засинаючи... Якби нас тепер помітив череп, ото нареготався б! Проте черепа, на щастя, тут не було.

— Ні, це не тішить мене, Люсі, — пояснив Локвуд. — Просто я відчуваю, що все йде як слід. Пам’ятаєш, як я тоді, на кладовищі, казав тобі, що все наше життя залежить від випадку? Відтепер я так не вважаю. Так, мої батьки померли, але тепер я знаю, що їх убили, знаю, хто це зробив і навіщо, й кому я можу помститись. Моя сестра також померла, але її Смертний Вогонь цієї ночі врятує наші життя. І нарешті — й це, може, найголовніше, — ми впритул підійшли до розгадки Проблеми. Ти сама чудово це знаєш. Іще трохи — і все це мине. Так, вистава скінчиться, але не для нас, а для Проблеми. Тож усе буде добре, Люсі, — він торкнувся моєї руки. — Ось побачиш.

— Сподіваюсь, що так і буде, — відповіла я.

— Гаразд. Я, власне, прийшов сюди не задля цього, — Локвуд пошукав у кишені пальта й дістав маленьку чотирикутну коробочку, дуже потерту й пожмакану. — Я хотів показати тобі оце. Знайшов у комоді, в спальні Джесіки. Не бійся, це не Джерело.

— Якби то було Джерело, — відказала я, — ми б уже кинули його до кола.

Взявши в Локвуда коробочку, я відкинула потерте вічко. В останньому промінні сонця щось замерехтіло — яскраво-синє й таке прозоре, що я мимоволі зойкнула. Коробочка зсередини була викладена тоненьким папером, на якому лежав золотий ланцюжок із підвіскою — блискучим синім каменем, овальним і гладеньким. Камінь був надзвичайно гарний. Я обережно взяла його й ніби зазирнула в глибоку, свіжу, чисту воду.

— Що це, Локвуде? — запитала я. — Я ніколи ще не бачила такої краси!

— Це сапфір. Тато купив його десь на Сході і зробив з нього прикрасу для моєї мами. Це була її улюблена оздоба. Так принаймні розповідала мені сестра. А потім я забув про неї — аж донині...

— То цієї підвіски не було на твоїй мамі, коли її...

— Ні, вона не носила її щодня, надягала лише в урочистих випадках. Мама надто дорожила цією прикрасою. Тато подарував їй цей камінь невдовзі після їхнього знайомства. Він став символом їхнього вічного кохання.

Я повернула сапфір так, щоб на нього ще раз упало світло, а тоді акуратно поклала підвіску до коробочки й простягла Локвудові.

— Нічим іншим він і не міг стати, — сказала я.

— Так. Але... Чуєш, Люсі... — він кахикнув. — Я хотів запитати в тебе...

Від кухонного ґанку долинув пронизливий свист. Обернувшись, ми побачили, що на нас дивиться Кіпс.

— Сподіваюсь, я не дуже завадив вам? — сказав він. — Просто хотів повідомити, що до нас завітали люди Вінкмена!

19

Квіл мав рацію. Біля крамниці Арифа щось відбувалося. Перед самісіньким закриттям з неї вийшли двоє чолов’яг, перейшли Портленд-Роу і вмостились у затінку на низенькій кам’яній огорожі. Присадкуваті, мовчазні, вони майже не вирізнялись у вечірній темряві, їх виказували тільки вогники цигарок. А ще вони раз по раз поглядали вздовж дороги в бік нашого будинку. Так вони сиділи, аж поки увімкнулись захисні ліхтарі, а всі наші сусіди порозходились по домівках. На вікнах опустилися штори, вулиця спорожніла. Проте червоні цяточки цигарок мерехтіли й далі.

Ці двоє сиділи тут, щоб простежити, чи не вийде хто-небудь із нас надвір. Вони й не знали, що таким чином тікати ми не збирались.

Останню коротку нараду Локвуд провів у вітальні. Як і в усьому будинку, стіни тут оголились; тільки там, де нещодавно висіли зібрані Локвудовими батьками артефакти, на шпалерах видніли темні плями. В кімнаті горіла лише одна лампа, тому вітальня здавалась незвично темною. Світло вуличних ліхтарів не пропускали дошки, якими Кіпс позабивав вікна. Локвуд чекав нас, стоячи спиною до дверей. Коли ми зібрались, він обернувся й по-давньому всміхнувся нам.

— Ви всі знаєте, що може відбутись цього вечора, — сказав він. — Певної миті між цією хвилиною й світанком так собі... е-е... погані люди спробують удертися до цього будинку. Цього ми їм не дозволимо. Це будинок № 35 по вулиці Портленд-Роу, й тут ми завжди були в безпеці.

Джордж поволі підняв свою поранену руку:

— Крім отого випадку з Ферфексовим найманцем.

— Так-так, твоя правда.

— А ще тоді, коли тут вирвався на волю привид Енні Вард, — нагадала я.

— І череп теж не раз завдавав нам прикрощів, — додала Голлі.

Джордж кивнув:

— Щиро кажучи, цей будинок завжди був смертельною пасткою.

Локвуд стис зуби: