Порожня могила

Я дочекалась потрібного моменту й помчала до пральні. Мене аж обпекло холодом, а наступної миті я вже була на місці, біля задньої стіни підвалу. Тут громадилися дерев’яні тріски — частину наших укріплень було вже зруйновано. Крізь щілини було видно темні постаті, що намагались продертись усередину.

Я жбурнула каністру, щоб угамувати їх. Сріблясте світло залило підлогу, осяяло купу трісок, сміття, стару шкарпетку й пару леґінсів, що залишились тут після останнього прання. Нічого подібного до Джерела я не розгледіла. Наді мною снувався білий димок. На нашій барикаді танцювали язички полум’я. Хтось із нападників уже оговтався й тепер шалено цюкав сокирою.

— Ну, що там у тебе, Люсі? — зараз Локвудів голос уже був не такий спокійний. Безногий моторошно булькотів, а Кіпс зі страху зойкав.

Я не відповіла нічого. Увімкнувши ліхтарик, я взяла його в зуби, розстебнула кишеньку на робочому поясі й намацала там згорнуту срібну сітку. Так, сітка була напохваті, але де ж це кляте Джерело?! Та ще й ця сокира цюкає й цюкає в двері! Я стала навколішки й витягла шию, щоб зазирнути в щілину між стіною та пральною машиною. Побачила там якісь нитки, ґудзики...

Нарешті! Ось він, заокруглений шматочок кістки — уламок шийного хребця, визирає з-під машини. Поки я діставала його, тріснули останні дошки нашої барикади. В повітрі ще курився димок від магнію, а крізь щілину, пробиту в дверях, уже ліз присадкуватий кремезний чолов’яга. Еге ж, давненько я не бачила Джуліуса Вінкмена! Востаннє це було того дня, коли він у новенькому синьому костюмі слухав свій вирок у суді. Сьогодні він завітав до нас у чорному вбранні й тримав у руці шмат металевої рури, а я тим часом лежала на підлозі, засунувши руку під пральну машину. Так, часи змінились... Ми відразу впізнали одне одного.

В’язниця не зробила Вінкмена кволішим. Його вузлуваті руки й досі могли посперечатись із корабельними линвами, а груди й шия були незгірші, ніж у коня-ломовика. Побачивши мене, він задоволено вишкірився, рушив у мій бік і вже з другого чи третього кроку потрапив до пастки, поставленої Локвудом та Кіпсом. Нога провалилась униз, дошка підскочила й зацідила йому по обличчю, відкинувши назад іншого бандюгу, що ступав услід за Вінкменом.

Цієї миті я нарешті витягла уламок кістки з-під пральної машини й старанно обгорнула його м’якою срібною сіткою. Безногий, що досі лютував у кімнаті, негайно здувся, наче простромлена голкою повітряна кулька. Потім щось гучно ляснуло, й привид зник.

Із саду долинув розлючений рев. Хтось вистрілив з пістолета. За моєю спиною щось ударило в стіну — напевно, куля. Я покинула на підлозі Джерело, загорнуте в сітку, й спробувала підвестись. Ноги ледве слухались, аж тут мене підхопили чиїсь руки. То виявився Локвуд, що тут-таки потяг мене за собою:

— Чекати не варто. Зараз вони висадять двері. Вважай, Люсі, що вони вже тут. Квіл побіг нагору, допомагати Голлі. А ти ходи зі мною.

Пробігши ще одну арку, ми опинились у фехтувальній кімнаті. Повітря тут було повне диму, клаптиків примарного туману та іскорок магнію. На ланцюгах нерухомо висіли наші манекени для тренувань — Леді Есмеральда та Плавучий Джо. До лівої ноги Есмеральда була прикріплена тоненька дротина, що тяглася кудись за лантухи з сіллю, звалені купою в дальньому кутку кімнати.

Локвуд узявся за дротину й потяг мене за лантухи.

Ми заходились чекати.

З-за арки долинула чоловіча лайка. Потім з’явився здоровило з довгим ножем у руці. Попри свою бичачу статуру, він напрочуд легко й тихо пересувався серед куряви. Ось він поглянув у бік кручених сходів, далі зазирнув до фехтувальної кімнати і заціпенів, побачивши манекени на ланцюгах. Видовище це справді було не для боягузів. Коротко блиснув промінь ліхтарика, вихопивши з темряви солом’яні руки та намальовані обличчя манекенів. Просто опудала...

Здоровило почепив ліхтарик на пояс і обережно ступив до кімнати, тримаючи напоготові ніж. Дрібнесенькими кроками він наближався до дверей комори, біля яких громадились лантухи з сіллю, а за ними сиділи ми з Локвудом. Тільки-но бандит опинився посередині кімнати, як Локвуд смикнув дротину, змусивши Есмеральду гойднутись і полетіти назустріч непроханому гостеві. Бандит зойкнув, вилаявся й мимоволі штрикнув перед собою ножем, ударивши опудало просто в солом’яне черево. Тієї ж миті вибухнули заховані в цьому череві каністри з магнієм. Злива магнієвих іскорок засипала здоровила, змусивши його скрикнути з болю. Вибух був такий потужний, що Есмеральду розірвало навпіл. Приголомшений бандит нарешті підхопився й вирушив назад, до нашої контори, ляскаючи долонею по своєму обпеченому волоссю й сліпо натикаючись на стіни.

Ми з Локвудом вибралися з-за лантухів. У сріблясто-сірій куряві на ланцюгу гойдалась голова Есмеральди. Її тіло зникло.

— Бідолашка, — промовив Локвуд. — Загинула в бою. Ходімо нагору, Люсі.