Порожня могила

Коло за колом ми долали кручені сходи. По залізній сходинці просто під моєю ногою вдарила куля й висікла іскру. Ми помчали до кухні. Тут стояли Голлі й Кіпс — пліч-о-пліч, обличчями до розтрощених дверей, крізь які з садка намагались пролізти двоє чолов’яг у чорному. В руках вони мали кийки і шалено крутили ними на всі боки. Кіпс і Голлі у відповідь люто вимахували рапірами, сподіваючись якщо не відбити атаку, то хоча б затримати нападників на місці.

З-за спин бандитів несподівано визирнуло знайоме обличчя — рум’яне, з вибалушеними блакитними очицями.

— Ану геть з дороги, бовдури! — вигукнув сер Руперт Ґейл. — Я сам упораюся з ними!

Тієї ж миті позаду Кіпса й Голлі з’явився Локвуд.

— Відходьте! — вигукнув він. — Піднімайтесь нагору!

За нашими спинами по залізних сходинах затупотіли кроки. Я витягла свою останню каністру з магнієм і пожбурила її в двері кухні, змусивши сера Руперта відскочити назад, у садок. Ще до того, як пролунав вибух, ми встигли подолати частину дороги до другого поверху.

Там, на сходовому майданчику, я відчула хвилі потойбічної енергії, що виходили від порталу за дверима спальні Джесіки. Тут-таки в кріслі спокійненько сидів Джордж і майстрував з кухонних ножів та держаків від мітел саморобні списи. Побачивши нас, він кивнув і промовив:

— Там, унизу, здається, весело.

— Авжеж, — коротко відповів Локвуд. Краєчок його пальта досі курився димом — його, напевно, зачепило плазмою від Безногого. Бліде обличчя нашого керівника аж променіло завзяттям. — У тебе все гаразд, Джордже? Зброя готова?

— Так.

— Килим готовий?

— Так.

— Чудово. Сер Руперт Ґейл уже тут.

Джордж знову кивнув:

— Я так і знав, що він захоче взяти участь у цьому дійстві.

Сходами загуркотіли важкі черевики; долинули, відлунюючи на весь будинок, гучні команди. Потім, перекриваючи всі звуки, з кухні почувся шалений лютий вереск.

— Що це? — аж підскочила Голлі.

Джордж поволі підвівся з крісла:

— Здається, сер Руперт побачив невеличку карикатуру на себе, яку я намалював на нашій «скатертині мислення». Зрозуміло, що коли я кажу «невеличку», це означає, що вона розтяглася майже на всю поверхню. Просто дивовижно, як ця карикатура пасує до постаті людини, що нахиляється над столом. Мені залишилось тільки знайти місце для підпису.

— І що ж це за підпис? — поцікавився Локвуд, зважуючи в руці саморобний спис.

Джордж відповів.

— Отакої! — не витримала Голлі. — Не дивно, що цей підпис трохи... зачепив його.

— А найкраще — те, — провадив Джордж, — що Вінкменові люди теж бачили цей малюнок. Це називається «психологічна атака». Вона виведе сера Руперта з рівноваги. Інакше кажучи, трішки збісить його.

— А це справді добре? — перепитала я.

Біля підніжжя сходів з’явилося розчервоніле обличчя. Локвуд кинув туди саморобного списа. Обличчя відсахнулось, лише останньої миті розминувшись із ножем, припасованим до держака мітли. Ніж глибоко встромивсь у підлогу.

— Отак, — задоволено мовив Джордж. — А тепер увага: вони знову йдуть.

Один з Вінкменових бандитів визирнув з-під сходів і тут-таки майнув до бібліотеки. За мить із-за рогу висунулась цівка пістолета, й гримнули три постріли. Ми нахилились; із дірок на стелі над нашими головами посипався тиньк. Тієї ж миті сходами вгору кинулась гнучка дужа постать. Пролунав знайомий голос:

— Локвуде! Де ви!

— Я ненадовго затримаю його, — хутко промовив Локвуд, звертаючись до нас. — А ви негайно йдіть до кімнати Джесіки й надягайте накидки. І ти теж, Люсі.

Щоправда, він знав, що я не стану виконувати його наказ, тому навіть не подививсь у мій бік. Він підійшов до горішнього краю сходів і витяг рапіру.

Позаду мене відчинилися двері до спальні Джесіки, й мене відразу приголомшила хвиля потойбічної енергії, що линула звідти. Я почула зойки привидів, замкнених у залізному колі, й тут-таки згадала про склянку з черепом, заховану в кухонному буфеті. Труснувши головою, я прогнала цю думку геть; мої друзі вже заходили до кімнати, пораненого Джорджа підтримував Кіпс. Я не пішла за ними й залишилась на майданчику, спостерігаючи, як сер Руперт Ґейл піднімається сходами. Моя магнієва каністра не завдала йому жодної шкоди, хіба що обсипала крупицями солі зелений твідовий костюм і світло-вишневу сорочку. Обличчя його було усміхнене й збуджене. Локвуд чекав на нього біля краю майданчика. Неслухняне пасмо волосся впало йому на очі, а в руці виблискувала рапіра. Він здавався спокійним, проте я добре чула, як напружено він дихає.

— Ентоні Джон Локвуд! — мовив сер Руперт. — Ви хоча б розумієте, що на цей момент вивели з ладу Вінкмена та чотирьох його людей? Де ж ваша гостинність?

— Підходьте сюди, — відповів Локвуд, відгортаючи з лиця волосся. — Я додам вам іще трохи гостинності.

Сер Руперт захихотів: