Роман Вайлда дає надзвичайно цікавий матеріал для роздумів про пророчу й надлюдську (хоч вона й від людини) силу мистецтва. Великі майстри слова не раз були трагічними «самопророками»: Джек Лондон явив у романі «Мартін Іден» візію загибелі себе самого як людини в тенетах нерозв’язних суперечностей, і так само й Вайлд у «Портреті Доріана Ґрея
Тим-то у зблисках дотепів філософського речника роману, лорда Генрі, не слід бачити лишень «орхідейне», привабне зокола, а отруйне вмістом, чи простий словесний феєрверк. Бо чимало тут і від заперечення тих викривлених здобутків новочасної цивілізації, що зводилися до фізичного ожиріння та духовного злочинства (писав же Вайлд: «
В романі Вайлд уповні розкрився як блискучий оповідач, віртуозний майстер переливати гру парадоксальної часто-густо думки у дзвінке слово. Хоча й помітний тут добір і аж перебір лексики, у повному напрямку скерованої, з балансуванням на суперлативах (слово
Як на обсязі, так і на стилі Вайлдового роману позначились тенденції французької романістики: перед ним в англійській прозі мало хто був такий нещадний до неощадності вислову. І коли часами Вайлд легкодумно здавався на описовість, зокрема «побілямистецьких» речей, то це теж було від французів, тільки «прокаженно-декадентських» (мовивши голосом одного праведного британського газетяра), таких, як Жоріс-Карл Гюїсманс – письменник талановитий, але дуже суперечливий у своїх мистецьких знахідках.
«
Притому автобіографічний елемент не виключає покревності «Портрета…» з літературними своїми предками. Майстерність імітувати ніколи не зраджувала Вайлда – можна навести не одне місце з роману, що в більш чи менш перефразованому вигляді повторює десь колись уже чуте, в тому числі й від нього самого. Так, визначаючи гобелени, як північні фрески, він повторює англійського письменника й художника Вільяма Моріса; в передмові до роману варіює думки з листів Ґюстава Флобера; описуючи художникову робітню, відштовхується від аналогічного опису на початку Мопассанового роману «Сильна, як смерть»; подекуди позичає окремі деталі зі свого ж таки оповідання «Злочин лорда Артура Севіля» або перефразовує парадокси з власних мистецтвознавчих діалогічних есеїв. Цілком слушно цю особливість письменницької вдачі Вайлда схарактеризував французький прозаїк Робер Мерль: «Вайлд ані луна, ані відбиття життя. Він луна луни, відбиття відбиття». Але нам зараз ідеться про джерела, що загальніше вплинули на Вайлдів роман.