Портрет Доріана Ґрея (збірник)

Одне лише надавало йому втіхи – що портрет уже дечого навчив його. Завдяки портретові він усвідомив, як несправедливо, як жорстоко повівся із Сібіл Вейн. Але ще не пізно виправитись. Вона стане йому дружиною. Його себелюбне й трохи надумане кохання скориться вищому впливові, перетвориться у шляхетніше почуття, і портрет, що намалював Безіл, стане для нього мовби провідником і вчителем у житті – тим, чим доброчесність є для одних, совість для інших, страх перед Богом для всіх нас… Докори сумління можна заглушити опієм, моральні збудники приспати наркотиками. Але тут перед ним – видимий символ деградації, спричиненої гріховністю. І до самого скону свого матиме він перед собою цей доказ руїни, що її людина може накликати на власну душу.

Годинник вибив третю, і четверту, і ще півгодини, а Доріан Ґрей усе сидів непорушно. Він намагався зібрати докупи ясно-червоні волоконця життя і зіткати з них якийсь візерунок, знайти собі шлях у багряному лабіринті пристрастей, де він блукав. Доріан не знав, що чинити, що думати. Врешті він підійшов до столу і заходився писати палкого листа до коханої дівчини, благаючи її простити його і звинувачуючи себе у божевіллі. Сторінку за сторінкою він вкривав виразами пристрасного каяття і ще пристраснішого болю. Самоосуд нам дарує незрівнянну насолоду: коли ми ганимо самі себе, то відчуваємо, що ніхто інший не має права ганити нас. Відпущення гріхів дає нам не священик, а сама сповідь. Закінчивши листа, Доріан відчув себе вже прощеним.

Раптом у двері постукали і долинув голос лорда Генрі:

– Мій любий, я конче мушу вас бачити. Мерщій впустіть мене! Що це ви сидите так, замкнувшись?

Доріан спершу не відповідав, усе не рушаючи з місця. Але стукіт у двері не припинявся, а ставав дедалі гучніший. То, мабуть, краще впустити лорда Генрі, пояснити йому, що він збирається почати нове життя, – він навіть посвариться, якщо інакше не обійдеться, або й взагалі порве з ним, коли вже це виявиться неминучим. Він скочив на ноги, квапливо заслонив портрет ширмою і відімкнув двері.

– Дуже прикро, Доріане, що воно так сталося, – ввійшовши, сказав лорд Генрі, – але вам не слід багато про це думати.

– Ви про Сібіл Вейн? – спитав Доріан.

– Атож, – відповів лорд Генрі, сівши в крісло і повільно стягуючи жовті рукавички. – Це жахливо, як з одного боку подивитись, проте ви ж не винні… Скажіть-но, а після вистави заходили ви до неї за куліси?

– Аякже!

– Ну певно, певно. І ви посварилися?

– Я був неможливий, Гаррі! Просто неможливий! Але тепер уже все гаразд. Я не жалкую за цим усім – воно навчило мене краще розуміти самого себе.

– Ах, Доріане, я дуже радий, що ви так поставились до цього! Я боявся, щоб ви не мучили себе докорами сумління і не рвали в розпачі свої гарні кучері.

– Я вже пройшов через усе це, – мовив Доріан, усміхнено киваючи головою. – І зараз я безміру щасливий. Хоча б тим, що я пізнав, що таке совість. Це не те, що ви мені казали. Ні, це найбожественніше в нас! Більше не глузуйте з неї, Гаррі, – принаймні переді мною. Я хочу бути доброчесним. Я не можу й думки припустити, щоб моя душа стала потворною.

– Поздоровляю вас, Доріане, це чарівна мистецька підстава для етики! А чим же ви гадаєте почати?

– Одруженням із Сібіл Вейн.

– Одруженням із Сібіл Вейн! – скрикнув лорд Генрі, підводячись і спантеличено дивлячись на Доріана. – Але ж, мій любий Доріане…

– А так, одруженням. Я знаю, що ви хочете сказати – якусь неподобу про шлюб. Не треба! І взагалі ніколи більше не кажіть мені таких речей. Два дні тому я просив Сібіл одружитись зі мною. І я не збираюся порушувати свого слова. Вона буде моєю дружиною.

– Вашою дружиною?! Доріане!.. Так ви не одержали мого листа? Я написав вам записку сьогодні вранці і переслав через свого служника.

– Вашого листа? А-а, пригадую… Я, Гаррі, ще не читав його. Я боявся знайти там що-небудь мені неприємне. Своїми епіграмами ви роздираєте життя на шматки!

– Отже, ви нічого не знаєте?

– Що ви маєте на увазі?

Підійшовши до Доріана, лорд Генрі сів і міцно стис його руки.

– Доріане, – сказав він, – у своєму листі… не лякайтесь… я написав вам, що Сібіл Вейн померла.

Болісний зойк розітнув юнакові уста. Він схопився з місця, вирвавши руки.

– Померла? Сібіл померла? Це неправда! Це підла брехня! Як ви смієте так говорити!

– Це щира правда, Доріане, – серйозно сказав лорд Генрі. – Про це сповіщають усі ранкові газети. Я написав вам, щоб ви ні з ким не бачились, доки я прийду. Очевидно, буде слідство, отже, треба подбати, щоб вас туди не вплутали. Такі справи прославляють людину в Парижі, але в нас у Лондоні публіка ще надто забобонна. Тут ніяк не годиться починати кар’єру скандалом. Краще ним призапастися на пізніше – на схилку віку скандали надають людині більшої пікантності. Сподіваюсь, у театрі не знають вашого імені? Якщо ні, то все гаразд. А хто-небудь бачив, як ви заходили до кімнати Сібіл? Це дуже важливий момент.

Приголомшений жахливою новиною, Доріан кілька хвилин не міг ані слова вимовити. Нарешті, затинаючись, він пробелькотів придушеним голосом: