Портрет Доріана Ґрея (збірник)

На церемонії коронації король Сейлану[92] проїздив верхи через столицю з великим рубіном у руці. У палацові брами короля-священика Іоанна,[93] «зроблені з халцедону, було вмуровано ріг змії, щоб ніхто не міг пронести отрути в палац». Над фронтоном містилося «два золотих яблука з іскриком усередині кожного», щоб удень сяло золото, а вночі іскрики. Лодж[94] у своєму химерному романі «Перлина Америки» каже, що в покої королеви можна було уздріти «срібні постаті цнотливих дам цілого світу, які вдивлялись у красиві свічада з хризолітів, іскриків, шафірів і зелених смарагдів». Марко Поло[95] бачив, як мешканці Зіпанґу – Японії – вкладають у рот небіжчикам рожеві перлини. Морське страховисько закохалося в одну перлину і вбило нирця, котрий виловив її і віддав перському цареві Перозе,[96] а опісля сім місяців тужило над своєю втратою. Коли ж згодом гунни заманили царя у велику пастку, той викинув перлину – так твердить Прокопій,[97] – і її ніколи вже не знайшли, хоч імператор Анастасій[98] обіцяв за неї п’ятсот фунтів золотом. Король Малабару[99] показував одному венеційцеві чотки з трьохсот чотирьох перлин – за числом богів, що їм він поклонявся.

Згідно з Брантомом,[100] коли герцог Валентінуа,[101] син папи римського Олександра VI, прибув у гості до французького короля Луї XII, його кінь був увесь покритий золотим листям, а шапку герцога унизував подвійний ряд сліпучо-сяйних рубінів. Чотириста двадцять один діамант прикрашав стремена коня, на якому їздив Чарлз, король англійський. Річард II[102] мав плащ, чисто весь усіяний оранжевими лалами – поцінували його в тридцять тисяч марок. Гол[103] пише, що Генрі VIII до Тауеру[104] на коронування їхав убраний в «камзол із золотого грезету,[105] нагрудник його було розшито діамантами та іншими коштовними камінцями, а пишну перев’язь оздоблювали великі й ніжно-червоні лали». Фаворитки Джеймса І носили смарагдові сережки у філігранній золотій оправі. Едвард II подарував Пірсові Ґевстону[106] панцир з червоного золота, поцяткованого гіацинтами, колет[107] із золотих троянд, прикрашений камінцями туркусу, і шапчину, усипану перлинами. Генрі II носив рукавички, сподоблені самоцвітами аж по лікті, а на його мисливській рукавиці красувалося дванадцять рубінів і п’ятдесят два великі орієнти. Шапку Карла Сміливого,[108] останнього герцога Бурґундського з цієї династії, унизували грушуваті перлини й шафіри.

Ото вишукане було колись життя! Таке разюче у своїй пишноті, у своїх оздобах! Навіть читати про ці розкоші з давноминулих часів було насолодою…

Пізніше Доріанова увага перекинулася на вишивані прикраси і гобелени, що замінили фрески в прохолодних оселях північних народів Європи. Знайомлячись ближче з вишиванням, – а Доріан мав надзвичайну здібність геть повністю заглиблюватись у предмет, що на разі цікавив його, – він мало не зі смутком думав про руїну, до якої Час призводить усе прекрасне і чудове. Та хоч там як, а сам він уник цієї долі. Минало літо за літом, жовті жонкілі розквітали й в’янули багато разів уже, і жахливі ночі все повторювались у своїй ганьбі, але він сам лишався незмінним. Жодна зима не спотворила йому обличчя, не знищила його квітучої вроди. А наскільки ж інакша суджена доля речам! Де вони подівалися? Де те величне шатранового кольору одіння зі сценами боротьби богів і титанів, що його пошили смугляві дівчата задля насолоди Афіни? Де той величезний веларіум,[109] що Нерон наказав був напнути над римським Колізеєм, – те широченне пурпурове вітрило з розмальованим на ньому небом і Аполлоном на колісниці з білими кіньми в золотій упряжі? Ревний жаль поймав Доріана, що йому не судилося побачити серветок жерця Сонця – Геліоґабала,[110] розшитих усіма лагоминами й наїдками, які тільки можливі на бенкетах; або погребальне вбрання короля Шилперіка,[111] усіяне трьома сотнями золотих бджілок; або ті фантастичні шати, що так обурили єпископа Понтійського,[112] – на них були намальовані «леви, пантери, ведмеді, собаки, ліси, скелі, мисливці – тобто все, що художник міг запозичити з натури»; або той камзол Карла Орлеанського[113] з вигаптуваними на рукавах нотами й текстом пісні, яка починалася словами: «Madame, je suis tout joeux»,[114] – нотні лінійки там вимережали золотом, а кожен нотний знак, у ті часи квадратовий формою, складався з чотирьох перлин.