Портрет Доріана Ґрея (збірник)

Доріан любив походжати холодною і похмурою портретною галереєю у своєму маєтку і вдивлятись у такі розмаїті портрети тих, чия кров текла в його жилах. Ось Філіп Герберт: про нього Френсіс Осборн[127] у «Спогадах з часів правління королеви Елізабет і короля Джеймса» розповідає, що «ним захоплювалися при дворі завдяки його гарному обличчю, яким, одначе, він недовго тішився». Чи це не життя юного Герберта він, Доріан, деколи повторював у своєму житті? Може, це якийсь отрутний мікроб переходив із тіла в тіло, аж поки дістався Доріанові? І чи не підсвідоме відчуття тієї рано знівеченої вроди спонукало Доріана, несподівано і майже безпричинно, висловити у Безілевій робітні оте божевільне благання, що так змінило все його життя?…

А ось в обшитій золотом червоній камізельці й короткому плащі, оздобленому коштовностями, в брижах і вилогах з позлотистою облямівкою стоїть сер Ентоні Шерард, а біля його ніг складено срібно-чорний обладунок. Яку спадщину він лишив по собі? Може, це коханець Джованни Неаполітанської[128] заповів йому, Доріанові, свій гріх і ганьбу? Може, Доріан просто переводить у життя те, про що тільки боязко марив цей давно покійний предок?…

Ось на збляклому полотні усміхається леді Елізабет Девере – на ній газовий капелюшок, а корсаж з рожевими рукавами в розрізах усіяний перлинами. В її правій руці квітка, а лівою вона стискає емалеве намисто з білих та червоних троянд. На столі обік неї лежать мандоліна і яблуко. На її гостроносих черевичках великі зелені розетки. Доріан знав її життя, чув дивні історії її закоханців. Чи не було в ньому дечого від темпераменту цієї жінки? Її подовгасті очі під важкими повіками дивилися на нього начебто з цікавістю…

А цей Джордж Віловбі з напудреною перукою і чудними мушками на виду – що він заповів Доріанові? Зле він виглядає – смугляве обличчя його насумрене, сластолюбні губи скривлені в зневазі. Пишні мереживні вилоги облягають сухорляві руки, а пальці унизані каблучками. Цей джиґун XVIII сторіччя замолоду товаришував з лордом Феррарсом…

А другий лорд Бекенгем, колега принца-регента, майбутнього Джорджа IV,[129] в його найбуйнішу пору, і один із свідків його потаємного шлюбу з місіс Фіцгерберт? Які пристрасті передав нащадкові цей красунь з каштановими кучерями і зухвало-гордовитою поставою? Світ його числив безчесним – він вів перед на звісних оргіях у Карлтон-гауз.[130] Орден Підв’язки сяє у нього на грудях… Поряд портрет його дружини, блідої, з тонкими губами, жінки в чорному. Її кров також пульсує в Доріані… І незвичайне ж це все!

А його мати – жінка з обличчям леді Гамільтон,[131] з вологими, наче від вина, устами? Доріан знав, що успадкував від неї. Від неї – його врода і пристрасний потяг до вроди інших. Убрана вакханкою, вона усміхається до нього з портрета. В її волоссі виноградне листя, пурпуровий трунок виплескує із келиха в руці. Барви обличчя вже зблякли на полотні, та очі все ще надять до себе глибиною і яскравістю. Доріанові здавалося, що вони йдуть назирцем за ним, куди б він не подався…

Але людина має предків не тільки у власному роді, а й у письменстві. І чимало з них, може, навіть ближчі їй вдачею і темпераментом, та й впливу їх людина, безперечно, більш свідома. Часом Доріан дивився на цілу історію людства просто як на літопис свого власного життя – не того, що втілювалось у конкретних вчинках і обставинах, а того, яке творила його уява і до якого вабили Доріана його мозок та пристрасті. Він відчував, що вони всі близькі йому – ті дивні й жахливі постаті, що пройшли світовою сценою і зробили гріх таким спокусливим, а зло сповнили такої витонченої принадності. Здавалося, їхні життя в якийсь таємничий спосіб переплелися з його власним.

Герой того дивовижного роману, що так вплинув на Доріанове життя, теж улягав цій химерній фантазії. У сьомому розділі він розповідає про себе, як в одінні Тіберія[132] сидів, бувало, у саду на Капрі, увінчаний лаврами, що вберігають від блискавки, і читав сороміцькі книжки Елефантіди,[133] а круг нього поважно походжали карлики й павичі, і флейтист передражнював кадильника фіміаму. І як він, мов Каліґула,[134] бенкетував по стайнях з конюхами в зелених туніках і вечеряв з ясел із слонової кості разом зі своїм конем, прикрашеним на лобі самоцвітною опаскою. І як він, мов Доміціан,[135] снував уздовж коридора із блискучого мармуру, шукаючи запалими очима відлиск того кинджала, що мав збавити його віку, і мучила його taedium vitae – ця жахлива знудженість життям, що на неї слабують ті, кому життя дарує геть-чисто все.І яквін крізь прозірний смарагд вдивлявся у криваву бійню на арені цирку, а потім сріблом підковані мули везли його в перлистій і пурпуровій колісниці Ґранатовою дорогою до Золотого палацу, і до нього долинала людська клятьба на його, цезаря Нерона, адресу. І як він, мов Геліоґабал, розмалював собі обличчя, і пряв укупі з жіноцтвом, і наказав приставити із Карфаґену[136] богиню Місяця, і повінчав її містичним шлюбом із богом Сонця.