Портрет Доріана Ґрея (збірник)

Знов і знов перечитував Доріан цей фантастичний розділ і два подальші, де, наче на якихось дивовижних гобеленах чи тонкої роботи емалях, проступали моторошні й прекрасні постаті тих, кого Розбещеність, Кровожерність і Пересит зробили потворами або шаленцями. Філіппо, герцог Міланський,[137] котрий убив свою дружину і намастив їй губи червоною отрутою, щоб її коханець з поцілунком прийняв смерть із уст тієї, кого він пестив. Венецієць П’єтро Барбі,[138] знаний як папа Павло II, що спромігся у своєму марнослав’ї посісти титул Формозуса – тобто Прекрасного; тіару його, в двісті тисяч флоринів вартістю, було набуто коштом жахливого злочину. Міланець Джіан Марія Вісконті,[139] що зацьковував живих людей гончаками і що його забите тіло усипала трояндами якась повія-закоханка. Чезаре Борджіа на білому коні – верхи обіч нього Братовбивство, а сам він у мантії, заплямованій кров’ю Перотто.[140] П’єтро Ріаріо[141] – син і улюбленець папи Сікста IV – молодий кардинал, архієпископ флорентійський, що його врода дорівнювала тільки його розпусті: Леонору Араґонську він приймав у наметі з білого й малинового шовку, прикрашеному статуетками німф та кентаврів;[142] він звелів позолотити хлопчика, що мав правити на бенкеті за Ґанімеда[143] або Гіласа.[144] Едзеліно,[145] що його меланхолію виліковувало тільки видовище смерті, – до крові ласий він був, як інші до червоного вина; сином диявола називає його легенда – його, що ошукав свого батька, граючи з ним у кості на власну душу. Джіамбаттіста Чибо,[146] що, ставши папою, мов на глум, прибрав собі ім’я Іннокентія – тобто Невинного; у млявих жилах його текла кров трьох юнаків, що перелив йому лікар-єврей. Сіджизмондо Малатеста,[147] коханець Ізотти і владар Ріміні, що його зображення, як ворога Бога й людини, було спалено в Римі: він серветкою задушив Поліксену, Джіневру д’Есте пригостив смарагдовим келихом з отруйним данням, а на честь своєї ганебної пристрасті спорудив поганський храм, де правилися християнські служби. Карл VI,[148] що так безтямно закохався в братову дружину, аж прокажений перестеріг його в близькому божевіллі; і коли він таки став несповна розуму, заспокоїти його могли тільки сарацинські карти з образками Кохання, Смерті та Безуму. Ґріфонетто Бальоні,[149] в ошатному камзолі й самоцвітній шапці на своїх кучерях, до листя аканту подібних, – він убив Асторре з його нареченою, а Сімонетто з його пажем, сам бувши таким гарним на вроду, що коли він лежав, умирущий, на жовтому базарному майдані в Перуджи, то навіть ті, що його ненавиділи, не могли стримати ридань, і Атланта, що мала для нього тільки слова прокляття, благословила його.

Чимось моторошним заворожували всі вони. Доріан снив їх ночами і бачив у своїй збудженій уяві вдень. Доба Відродження знала незвичайні способи отруєння – отруєння шоломом і запаленим смолоскипом, вигаптуваною рукавичкою і коштовним віялом, позолоченою мускусною кулькою і бурштиновим намистом. Доріана Ґрея отруїла книжка. І бували хвилини, коли він зло сприймав лише як засіб, що допомагає йому справдити своє розуміння прекрасного.

Розділ XII

Це сталося дев’ятого листопада, напередодні дня його народження, – як він часто пригадував згодом. Йому сповнялося тридцять вісім років.

Близько одинадцятої години вечора Доріан, по саму шию закутаний у хутро – оскільки було холодно й імлисто, – пішки повертався додому від лорда Генрі, де він обідав. На розі Ґровнер-скверу і Саут-Одлі-стріту повз нього в тумані хутко промайнула постать у довгому пальті з піднятим коміром і з валізкою в руці. Доріан упізнав перехожого – то був Безіл Голворд. Нараз Доріана пойняв мимовільний жах. Він нічим не виказав, що побачив художника, і квапливо рушив далі.

Але Голворд устиг завважити його. Доріан чув, як той спочатку зупинився, а потім метнувся назад. За хвилину рука художника доторкнулась його ліктя.

– Доріане! От добре! Я ж із дев’ятої години чекав на вас у бібліотеці. Врешті я пожалів вашого стомленого служника й сказав йому випустити мене і йти спати. Сьогодні опівночі я від’їжджаю до Парижа, і мені дуже хотілося побачити вас на прощання. Коли ви проходили повз мене, мені здалося, що я впізнав вас, вірніш, ваше хутро. Але я не був цілком певний… А ви не впізнали мене?

– У такій мряці, любий Безіле? Де там, я зараз навіть Ґровнер-скверу не впізнаю! Здається, мій будинок десь тут поруч, хоч напевно я й не скажу… Шкода, що ви від’їжджаєте, ми ж не бачилися бозна-скільки. Але, сподіваюсь, ви невдовзі повернетесь?

– Ні, мене в Англії не буде з півроку. Я маю намір найняти в Парижі робітню і замкнутися, аж поки скінчу одну велику картину. Та я не про себе хотів з вами поговорити… А ось і ваш під’їзд. Можна, я зайду на хвилину? Мені треба дещо вам сказати.

– Прошу, прошу, любий Безіле. Тільки чи не спізнитесь ви на поїзд? – байдуже запитав Доріан Ґрей, підійнявшись східцями і відмикаючи двері.

Крізь туман мжичило світло ліхтаря, і Голворд глянув на годинника.