Портрет Доріана Ґрея (збірник)

Лишившись наодинці, Доріан запалив цигарку і, не знаючи, чим заповнити час, заходився малювати на шматку паперу спершу квітки й усілякі архітектурні деталі, а там і людські силуети. Раптом він завважив, що кожне обличчя напрочуд скидається на Голвордове. Спохмурнівши, Доріан устав, підійшов до книжкової шафи і витяг навмання якусь книжку. Він поклав собі не думати про те, що скоїлося, аж доки не буде в цьому крайньої потреби.

Простягнувшись на канапі, Доріан кинув погляд на титульну сторінку. Це виявились «Емалі та камеї» Ґотьє, розкішне видання Шарпантьє[153] на японському папері, з гравюрами Жакмара.[154] На оправі з цитриново-зеленої шкіри було відбито в золоті ґратчастий візерунок і цятками нанесені ґранати. Книжку цю йому подарував Адріан Сінґлетон. Коли Доріан почав гортати сторінки, йому в вічі впала поезія про руку Ласенера,[155] холодну й жовту, «де ще не змиті сліди чужих страждань», руку з пухнастим рудим волоссям і «пальцями фавна». Мимохіть здригнувшись, Доріан глянув на свої тонкі білі пальці. Читаючи далі, він натрапив на прегарні строфи про Венецію:

І от, як шум рожево-білий,
Встає Венеція сама.
То Афродіти образ милий
Струмисті груди підійма.

Собор прозоро-мармуровий

Тремтить над синявою хвиль,
Мов горло дівчини з любови,
Коли пече солодкий біль.

Човен причалює. За ґанок

Стерничий линву закида.
Фасад, рожевий ніби ранок,
Блакитна одбива вода.[156]

Яка чудова поезія! Читаєш її – і ніби сам пливеш зеленими каналами рожевоперлинного міста, сидячи в чорній гондолі зі срібним носом і обвислими фіранками. Рядки цього вірша приводили Доріанові на пам’ять ті туркусові борозни, що стеляться за човном, коли прямуєш до Лідо.[157] Несподівані спалахи барв яскравістю нагадували птахів з опалово-райдужними шийками, що пурхають навколо високої комірчастої дзвіниці-кампаніли[158] або гордо походжають під сутінковим склепінням запорошених аркад…

Відкинувшись на спину і приплющивши очі, Доріан усе повторював подумки:

Фасад, рожевий ніби ранок,
Блакитна одбива вода.

Ціла Венеція в цих двох рядках!.. Доріан пригадав осінь, проведену там, і чарівне кохання, що спонукувало його на різні дурисвітства. Романтика є повсюди. Але Венеція, як і Оксфорд, має ще й тло відповідне, а для правдиво романтичної вдачі тло – це все або майже все… З ним разом у Венеції деякий час жив і Безіл, що до нестями захопився був Тінторетто. Бідолашний Безіл! Так жахливо вмерти!

Доріан зітхнув і знов узявся до Ґотьє, шукаючи в книжці забуття. Він читав про ластівок,[159] що влітають у вікна маленької кав’ярні в Смірні, де сидять гаджі[160] і перебирають бурштинові чотки, а купці в тюрбанах потягують довгі люльки з китичками і ведуть поважну бесіду поміж себе. Читав про обеліск на майдані Згоди,[161] що ридає гранітними слізьми у самоті свого захмареного вигнання і тужливо прагне повороту до гарячого Нілу, покритого лотосом, у край сфінксів, рожевих ібісів, білих грифів з золоченими кігтями, де в зеленому паркому намулі бовтаються крокодили з бериловими очицями. Потім Доріан поринув у сумовиті роздуми над строфами, що, наснажившись музикою від зацілованого мармуру, мовлять про незвичайну статую у порфіровій залі Лувру[162] – поет її порівнює з контральтовим голосом і називає «чарівним страховищем».

Та незабаром книжка випала у Доріана з рук. Його взяв неспокій, потім опав страх. Що, коли Кемпбела немає в Англії? Може минути багато часу, доки він повернеться. Та й раптом він узагалі відмовиться прийти? Як тоді бути? Адже кожна мить важить так багато!

Колись, років п’ять тому, Доріан і Алан дуже заприязнилися – вони були майже нерозлучні. Потім їхня приязнь нараз урвалася. І тепер, як вони здибалися де в товаристві, усміхався лише Доріан Ґрей; Алан Кемпбел – ніколи.