Портрет Доріана Ґрея (збірник)

– Друже мій, – сказав лорд Генрі, зводячи в подиві брови, – я запитав вас, сподіваючись на відповідь, та й годі. Минулої неділі я проходив через Гайд-парк. Біля самої Мармурової арки там стояв невеликий обшарпаний натовп і прислухався до якогось вуличного проповідника. Минаючи їх, я почув, як він верескливим голосом кинув оце запитання своїй авдиторії. І чомусь ці слова вразили мене своїм драматизмом. Наш Лондон дуже багатий на такі колоритні сценки. Мрячна днина, неоковирна постать християнина в дощовику, півколо хворобливо блідих облич під нерівним дашком парасольок, вода з них стікає, і ця розкішна думка, кинута у повітря істерикуватим пронизливим голосом… Знаєте, це й справді було дуже добре по-своєму, просто разюче. Хотів я був сказати цьому пророкові, що душу має тільки Мистецтво, а людина – ні. Але добре, що не сказав, – він, мабуть, і не зрозумів би.

– Ви помиляєтеся, Гаррі. Людина має душу, і душа ця до жаху реальна. Її можна купити, продати, проміняти. Її можна отруїти або зробити досконалою. Душу має кожен з нас. Я знаю це.

– Ви цілком у цьому певні, Доріане?

– Цілком.

– А, ну тоді це ілюзія. Якщо ми абсолютно у чомусь певні, то насправді його немає. Така фатальність закладена у Вірі, і те саме лежить в основі Кохання… Ну, що ви так споважніли? Е, Доріане, та не будьте таким серйозним – що нам до забобонів нашого віку? Душа для нас уже ж не існує!.. Заграйте мені, Доріане, заграйте який-небудь ноктюрн, і коли гратимете, розкажіть стиха, як ви спромоглися зберегти молодість. Ви мусите мати якийсь секрет. Я старший вас тільки на десять років, але гляньте, як я змарнів, пожовк, які в мене зморшки… А ваш вигляд – їй-бо, чудовий, Доріане! І сьогодні чарівніший, ніж будь-коли. Дивлюсь я на ваше обличчя, і пригадується мені той день, коли я вперше вас побачив. Ви були дуже сором’язким і трохи зухвалим, але надзвичайно чарівним. Від того часу ви, ясна річ, змінилися, проте не зовнішністю. Хотів би я дізнатися ваш секрет… Щоб повернути собі молодість, я ладен піти на все – хіба що тільки не робити гімнастики, не вставати рано і не бути добропорядним. Молодість! Немає нічого над неї! Це дурниці – говорити про недосвідченість молодості. Тепер лише набагато молодших за мене я слухаю з повагою. Молодь випереджує нас – їй життя відкриває найновіші свої дива. Що ж до старих людей, то я їм завжди суперечу. Це принципово. Спитайте їхню думку про подію, що сталася вчора, і вони з повною серйозністю переповідять вам судження тисяча вісімсот двадцятого року, – коли чоловіки носили високі панчохи і люди вірили в усе, а не знали геть нічого… Яке гарне оце, що ви граєте! Мені здається, чи не писав його Шопен на Майорці,[186] коли море зітхало круг його вілли і солоні бризки сягали вікон? Таке воно напрочуд романтичне… Яке це щастя, що ми маємо хоч одне ненаслідувальне мистецтво! Грайте ще, Доріане, я сьогодні так запраг музики! Я от уявляю, ніби ви – юний Аполлон, а я – Марсій,[187] що слухає Аполлона. В мене, Доріане, є свої муки, про які навіть ви не знаєте. Трагедія старості не в тому, що людина стара тілом, а в тому, що вона молода душею. Мене навіть самого часом вражає власна щирість. Який ви щасливий, Доріане! Яке чудове ваше життя! Ви всього спробували. Ви на свій смак куштували сік виноградин. Ніщо не приховалося від вас. І все те для вас було як музика, і воно вас не зіпсувало. Ви все такий самий.

– Ні, Гаррі, я вже не такий самий.

– Такий самий, Доріане! А цікаво мені знати, яке далі буде життя ваше. Тільки не зіпсуйте його самозреченням. Тепер ви – взірець досконалості. Тож пильнуйте, щоб не стати неповноцінним. Вам нічого зараз не закинеш – так, так, не хитайте головою, ви ж і самі знаєте, що цьому правда. І до того – навіщо себе дурити, Доріане? – життя наше не підвладне нашій волі чи замірам. Життя – це все нервові волокна й клітини мозку, де одна за одною народжуються пристрасті й потаємні думки. Вам може здаватися, що ви дужий, що вам ніщо не загрожує. Але от якийсь випадковий відтінок освітлення кімнати чи барви ранкового неба, пахощі, які колись ви любили і які тепер навіяли неясні згадки, рядок призабутого вірша, що знову трапив вам на очі, ритм музичного твору, якого ви давно не грали, – такі то все дрібниці, але ж саме від них залежить наше життя. Далебі, що так, Доріане. Десь про це пише Браунінґ.[188] Але й наші власні чуття свідчать те саме. Почую лиш я аромат білого бузку – і знов переживаю найчарівніший місяць свого життя. Як би я хотів помінятися з вами долею, Доріане! Люди ганять і вас, і мене, але вас вони все-таки обожнюють і завше обожнюватимуть. Ви саме той характер, якого наша доба шукає і боїться, чи не знайшла. Я такий радий, що ви ніколи нічого не створили – не вирізьбили жодної статуї, не намалювали жодної картини, не витворили анічогісінько поза собою! Ваше мистецтво – це ваше життя. Ви поклали себе самого на музику. Дні ваші – це ваші сонети.

Доріан підвівся з-за рояля і провів рукою по кучерях.