Портрет Доріана Ґрея (збірник)

– Вам я розповім, Гаррі, але тільки вам. Я пожалів одну дівчину. Хай це й марнославно, та ви мене зрозумієте. Вона прегарна собою і надиво нагадує Сібіл Вейн. Мабуть, це спершу й привабило мене до неї. Ви ж пам’ятаєте Сібіл? Як давно те, здається, було!.. Гетті, ясна річ, не з нашого кола. Вона проста селянська дівчина. Але я щиро покохав її. Авжеж, я певний, що таки покохав. Увесь цей чарівний травень я їздив туди – ми бачилися з нею двічі-тричі на тиждень. Вчора вона зустріла мене в маленькому садку. Яблуневий цвіт падав їй на волосся, і вона сміялася… Сьогодні на світанку ми мали разом виїхати звідти. Але раптом я вирішив залишити її такою ж чистою, як уперше побачив.

– Незвичність цього почуття, гадаю, дарувала вам трепет справжньої насолоди, – перепинив Доріана лорд Генрі. – А вашу ідилію я можу докінчити й сам. Ви дали їй добру пораду і розбили її серце. Такий був початок вашого вдосконалення.

– Ви неможливі, Гаррі! І як вам не сором таке казати? Серце Гетті зовсім не розбите. Звичайно, вона плакала й узагалі побивалася. Але зате ганьба її не зачепила. Вона може жити як Пердіта[181] у своєму садку серед м’яти й нагідок.

– І ридати над невірним Флорізелем! – засміявся лорд Генрі, відкидаючись на спинку крісла. – Любий Доріане, який ще ви по-дитячому безпосередній! Невже ви гадаєте, що ця дівчина тепер зможе задовольнитись кимось із свого середовища? Ну, віддасться вона за якого неотесу-візника чи простого орача. І от уже саме те, що вона зустрічалася з вами, кохала вас, примусить її зневажати свого чоловіка і почуватись нещасною. З морального погляду я б не дуже високо поставив ваше велике самозречення. Навіть як на початок, це вбого. Та й чим ви певні, що ваша Гетті не спливає зараз, як Офелія, десь у ставку під ясними зорями, серед мальовничого латаття?

– Годі-бо, Гаррі, це вже зовсім! Спочатку ви берете все за жарт, а потім вигадуєте страшні трагедії! І нащо я вам розповів усе?… Та байдуже, кажіть що завгодно, – я знаю, що правильно вчинив. Бідна Гетті! Сьогодні вранці, проїздивши верхи повз ту садибу, я бачив у вікні її обличчя, біле, мов жасминовий цвіт… Але облишмо це. І не пробуйте мене переконати, що перший мій добрий вчинок за багато років, перша крихітка самопожертви – насправді теж гріх. Я хочу стати кращим. І я таки стану… Розкажіть ліпше про себе. Що нового в місті? Я вже давно не був у клубі.

– Люди й досі ще сушать собі голови, де зник невдаха Безіл.

– Я думав, це вже їм набридло, – ледь спохмурнівши, буркнув Доріан, наливаючи собі вина.

– Ну, ну, мій любий, про це ж гомонять лише півтора місяця, а наша публіка не така жвава розумом, щоб мати більш однієї теми на три місяці. Щоправда, останнім часом їй дуже повелося. Вона мала моє розлучення, самогубство Алана Кемпбела, а тут ще таємниче зникнення художника. Скотланд-Ярд[182] усе наполягає, що чоловік у сірому пальті, який виїхав у Париж дев’ятого листопада нічним поїздом, то й був невдаха Безіл, а французька поліція твердить, що він взагалі не прибував до Парижа. Гадаю, тижнів за два ми почуємо, що його бачили в Сан-Франциско, Дивна річ, але хто б не зник, як уже кажуть, що його бачено в Сан-Франциско. Чудове це місто – в ньому, певно, всі переваги того світу!

– А що, на вашу думку, сталося з Безілом? – спитав Доріан, тримаючи чарку з бурґундським на світло і сам дивуючись, що може так спокійно вести про це мову.

– І не уявляю. Якщо Безіл надумав переховатись – це не моя справа. Якщо він мертвий – я не хочу й думати про нього. Смерть – це єдине, що проймає мене жахом. Я ненавиджу смерть!

– Чому ж? – знехотя запитався Доріан Ґрей.

– А тому, – почав лорд Генрі, підносячи до ніздрів позолочений флакончик з ароматичним оцтом, – що нині людина здатна пережити будь-що, окрім смерті. Смерть і вульгарність – це єдині дві речі в дев’ятнадцятому столітті, що з ними не можна примиритись. Перейдім пити каву в музичну залу – гаразд? Ви повинні заграти мені Шопена.[183] Той, з ким утекла моя дружина, блискуче грав Шопена. Бідолашна Вікторія! Я дуже був звик до неї, і тепер у домі чогось наче бракує… Звичайно, подружнє життя тільки звичка, і погана звичка. Але людина жалкує, втративши навіть найгірші свої звички. І за ними чи не найбільше – то ж така важлива частка нашого єства…

Доріан мовчки підвівся з-за столу і пройшов до сусіднього покою. Там він сів за рояль, і пальці його забігали по білих та чорних клавішах із слонової кості. Коли принесли каву, він перестав грати і, дивлячись на лорда Генрі, запитав:

– Гаррі, а вам не спадало на думку, що Безіла вбито?

Лорд Генрі позіхнув.

– Безіл був знаний у широких колах і носив дешевий годинник. Чого б його мали вбивати? Та й розумом він не такий уже багатий, щоб спромогтись на ворогів. Звісно, його малярський хист – непересічний, але можна малювати, як Веласкес,[184] і бути водночас нудним до неможливого. Бо, правду кажучи, Безіл був таки досить нудний. Лише раз він збудив у мені цікавість: це коли розповів – багато літ тому, – що до нестями обожнює вас і що ви надихаєте його в творчості.