Порушник праху

— Тебе це обходить? — озвався він. Алек Сендер, вигнувшись, витягнув вільну руку, прийняв кирку і лопату; знову на секунду Здоровань міг їх побачити, але цього разу обидві його вільні руки схопилися за гнуздечку і втримали коня.

— Ти ж нікуди не збираєшся, аби ліхтарика брати. Ти ж це щойно сказав.

Вони вже майже досягли воріт. Він уже розрізняв темну пляму пригальмованої вантажівки на тлі блідої дороги за ворітьми; тобто він запевняв себе, що може розрізнити, бо знав про цю машину. Однак Алек Сендер її точно помітив: він, здавалося, бачить у мороці майже як звір. Руки в Алека Сендера були зайняті, бо він тримав кирку і лопату, але раптом, звільнивши руку, схопив коня за вузду та смикнув, рвонув Здорованя, майже поставивши його дибки, і прошепотів з присвистом:

— Що це?

— Це пікап міс Юніс Гебершем, — відповів він. — Вона поїде з нами. Відпусти його, ти ж його спутав! — скручуючи віжки, приймаючи їх від Алека Сендера, який одразу відпустив, кажучи:

— Вона їх візьме до вантажівки, — навіть не скинув кирку і лопату, але пожбурив їх, і вони брязнули, грюкнули об ворота, і сам сповз, причому вчасно, бо тепер Здоровань став дибки, доки його не вдарили між вухами зав’язаною, як ласо, мотузкою.

— Відчини ворота, — сказав він.

— Кінь нам не потрібен, — сказав Алек Сендер. — Розсідлай і розгнуздай його прямо тут. Ми ‘го відведемо, коли вернемо.

Саме те казала міс Гебершем; хоча наразі за ворітьми Здоровань усе ще смикався вбік і бив копитами, доки Алек Сендер клав кирку і лопату до кузова вантажівки — таке враження, що кінь чекав: от-от Алек Сендер цього разу пожбурить у нього реманентом, — а з темряви машини почувся голос міс Гебершем:

— Схоже, добрий кінь. А він і всіма чотирма скаче?

— Так, м’, — відповів він. — Хоча ні. Коня я теж візьму. Найближча хата від церкви за милю, але раптом хтось зачує машину. Ми лишимо пікап унизу, під схилом, коли переїдемо рукав річки. — Потім він поспіхом відповів, не давши їй і слова вставити: — Коня нам буде треба, аби перенести його у машину.

— Хе, — промовив Алек Сендер. Це не було сміхом. Але тоді ніхто з них так і не думав. — Як ти гадаєш: ця коняка погодиться повезти те, що ти вириєш, коли навіть не бажа везти того, чим ти волієш рити? — Але про це він теж подумав, згадавши дідусеві розповіді про давнину, коли на оленів, ведмедів і диких індичок полювали в окрузі Йокнапатофа, за дванадцять миль від Джефферсона, мисливці, з їхнього числа: майор де Спейн, кузен його дідуся, і старий генерал Компсон, і дядько Айк МакКаслін, двоюрідний дядько Керотерза Едмондса, ще живий у свої дев’яносто, і Бун Гоґґанбек, чия бабуся з материнського боку походила з племені чикасо, і негр Сем Фазерс, чий батько був вождем племені чикасо, і власність майора де Спейна — одноокий мисливський мул Еліс, який не боявся навіть ведмежого запаху, — і він подумав: якщо ти насправді — сукупність свого родоводу, то надто погана справа з предками, які мали б передати рис таємного воскресителя мерця, похованого на сільському кладовищі біля церкви, і не думали наділити на додачу нащадком того нелякливого одноокого мула, не страшкової дитини, який перевіз би звідти те, що там лежить.

— Я не знаю, — сказав він.

— Може, він навчиться до того, як ми знову сядемо у машину, — припустила міс Гебершем. — Чи вміє Алек Сендер водити машину?

— Так, м’, — відповів Алек Сендер.

Здоровань іще опирався; якщо його втримувати, то він безперестанно стікатиме піною, і, оскільки вечір був прохолодний, він першу милю скерував його, не гублячи з поля зору фар вантажівки. Потім він уповільнив коня, вогні фар віддалилися та зникли за поворотом, і їздець перевів Здорованя на човгання, напівбіг-напівходу, якій суддя на перегонах не присудив би призу, але яка долає землю; дев’ять миль таким чином він подолає, і в думках у нього зринало з якимсь моторошно-примарним подивом, що нарешті він матиме час подумати, хоча зараз думати вже запізно, і жоден з цих трьох не наважувався тепер уявити те, що вони виконають, але одна річ, що точно має сьогодні статися, то це те, що усі логічні роздуми, міркування, здогади, очікування назавжди лишаться в минулому, треба їх відкинути; за п’ять миль від міста він перетне (мабуть, міс Гебершем і Алек Сендер у машині вже це зробили) невидимі топографічні лінії, які були межею Четвертої дільниці: славетне і лихославне, майже легендарне місце, і зараз навряд чи будь-хто з них наважувався думати, знаючи, як легко тут чужій людині втрапити в халепу і налаштувати проти себе Четверту дільницю, бо вона вже заздалегідь повставала мало не проти всього, на що наважувалися приїжджі з міста (та і взагалі з будь-якої частини округу); але вони залишалися для них білим шістнадцятилітнім молодиком, його однолітком-негром і білою старою панною сімдесяти років, які з усієї скарбниці людських винаходів і можливостей обрали одночасно дві речі, за які Четверта дільниця затаврує, зречеться їх і відплатить за них найзапеклішою бузувірською жорстокістю: осквернити могилу одного з нащадків їхнього роду, щоб порятувати чорномазого вбивцю від помсти.