Порушник праху

— Алек Сендер його вчасно почує, — сказав він. Тому Здоровань знову попрямував твердою непохитною ходою нагору, а він ніс лопату, стискаючи ремінь під худою жорсткою литкою міс Гебершем з одного боку, а з іншого Алек Сендер ніс кирку, підіймаючись угору, справді рухаючись дуже швидко у сильному, п’янкому, ясно відчутному, живому сосновому запаху, який робив щось із легенями, як і з подихом (це поставало у нього в уяві: він ніколи не куштував цього на смак. Він міг би — ковток з чаші для причастя тут інше, бо це був не просто ковток, але й кислий, освячений і гострий: безсмертна кров Господа нашого, яку не куштують на смак, вона не рухається вниз, у шлунок, а прямує вгору та назовні, у Всевідання між добром і злом, і вибором, і зреченням та прийняттям назавжди — за столом у День Подяки та на Різдво, — але він ніколи не хотів). Вони зараз досягли гребеня, відкриті простору, що простягався далі, невидимий у темряві, але з відчуттям височини і простору; удень він міг це бачити, хребет і сосни — густо порослий хребет, повернутий на схід і на північ, достеменно як гори у Кароліні, а ще раніше — як у Шотландії, на батьківщині його предків, але він її не бачив, і зараз трохи забракло подиху, і він міг не тільки чути, але й відчувати, як у Здорованя з легенів хрипко, різко й коротко вихоплюється подих, бо кінь справді намагався подолати цей крутосхил, навіть несучи вершника і тягнучи двох; міс Гебершем, яка, притримуючи його, присаджувала, доки вони не зійшли на справжню вершину гребеня і Алек Сендер знову не сказав: «Тут», — і тоді міс Гебершем повернула коня з дороги, бо він ще нічого не бачив, доки вони не покинули шлях, і тільки тоді йому відкрилася розчищена ділянка — не тому, що це була ділянка, а тому, що, вихоплений слабким зоряним світлом, там стирчав, трохи похилившись, вузький стовпчик мармурового надгробка. І йому ледь було видно церкву (вивітрену, нефарбовану, дерев’яну, навряд чи більшу, ніж звичайна кімната), навіть коли він підвів Здорованя позаду та прив’язав повіддями до деревця, одстебнув мотузку з кільця та попрямував туди, де чекали міс Гебершем і Алек Сендер.

— Це має бути лише одна свіжа могила, — сказав він. — Лукас казав, тут з минулої зими нікого не ховали.

— Так, — погодилася міс Гебершем. — І квіти теж. Алек Сендер уже знайшов. — Але щоб переконатися (він тихо благав, сам не знаючи кого: «Я й так нароблю купу помилок, але хай це не буде однією з них»), він накрив ліхтарик своїм зіжмаканим носовичком, так, щоб один тонкий промінець на секунду вихопив із мороку свіжий горбок з жалюгідним розсипом вінків, букетів і навіть окремих квіток, а потім ще камінь — тримаючи ліхтарик настільки довго, аби прочитати вирізьблене ім’я:

АМАНДА ВОРКІТТ

дружина

Н. Б. Форреста Ґаврі

1878—1926

Потім клацнув ліхтариком, загасивши його, і знову розстелилася пітьма, і війнуло сосновим запахом, і вони стояли біля свіжої могили, усе ще нічого не роблячи.

— Ненавиджу це, — сказала міс Гебершем.

— Не лише ви, — мовив Алек Сендер. — До вантажівки півмилі. Спуск.

Вона наважилася; вона була перша.

— Зсунь квіти, — сказала вона. — Обережно. Тобі видно?

— Так, м’, — відповів Алек Сендер. — Небагато їх. Вигляда, наче їх просто так розкидали.