Порушник праху

І ось він дістався туди; Здоровань дещо розслабився та навіть погнав після дев’яти миль, зачувши запах води, і тепер можна було розгледіти міст або принаймні якийсь проблиск, просвіт у темряві, де над дорогою зімкнулося непроглядно-чорне склепіння переплетеного вербового гілля, біля рукава річки, і ось Алек Сендер — вийшов з-за билець моста; Здоровань пирхнув на нього, а потім він його теж упізнав, не здивувавшись, навіть не згадуючи свого подиву, чи здогадається Алек Сендер сховати вантажівку, — навіть не згадавши, що на це чекав і, не зупиняючись, повів Здорованя через міст, потім дозволивши коню повернути з дороги за мостом, гарцюючи напруженими передніми ногами, поштовхом намацуючи стежку до води, іще невидимої якийсь момент, і ось можна бачити віддзеркалення, збрижене там, де змикається з небокраєм: тут Здоровань зупинився, знову пирхнувши, потім раптом став дибки, майже скидаючи вершника.

— Унюхав ворушкий пісок, — сказав Алек Сендер. — Хай зажде, доки додому не вернеться. Я б теж ліпше робив щось інше, а не те, що зараз.

Але він повів Здорованя берегом, трохи подалі, де можна було спуститися до води, проте знову кінь тільки смикнувся та метнувся геть, тому він повернувся на шлях та звільнив стремено для Алека Сендера, а Здоровань знову зарухався, коли Алек Сендер стрибнув.

— Тут, — сказав Алек Сендер, але він уже відсмикнув Здорованя на гравієву стежку та вузьку ґрунтовану дорогу, різко повертаючи туди, де чорніли тіні гірського хребта і де майже одразу під пагорбами був схил. Він відчув сильний, непереборний сосновий запах, який линув і без вітру, стійкий і тяжкий, і густий, що майже можна було у руці тримати, відчутний, коли тіло входило в нього, неначе у воду. Схил угору став крутішим під кінськими копитами, і навіть подвійний тягар не зупинив Здорованя: за звичкою мерин спробував подолати скіс, ставши дибки, доки його різко не вгамували, і навіть тоді довелося міцно тримати віжки, обмотавши зап’ястя, сильно погойдуючи, і кінь нерівним кроком дістався першого плато, і навіть коли Алек Сендер сказав: «Тут», — мов нізвідки на узбіччі дороги виринула міс Гебершем, несучи кирку і лопату. Алек Сендер зісковзнув униз, коли Здоровань зупинився. Він зробив так само.

— Лишайся тут, — сказала міс Гебершем. — У мене інструменти та ліхтарик.

— Ще півмилі, — сказав він. — Нагору. Це не дамське сідло, але, може, у вас вийде сісти боком. А де вантажівка? — спитав він у Алека Сендера.

— За кущами, — відповів той. — Ми ж не парад проводимо. Принаймні не я точно.

— Ні, ні, — сказала міс Гебершем. — Я можу пішки.

— Ми заощадимо час, — мовив він. — Зараз, мабуть, уже по десятій. Він сумирний. Це просто тому, що Алек Сендер пожбурив кирку і лопату…

— Звичайно, — сказала міс Гебершем. Вона подала інструменти Алеку Сендеру та наблизилася до коня.

— Мені шкода, що це не… — почав був він.

— Пхе, — озвалася вона та взялася за вуздечку, перш ніж він підставив їй руку, допомагаючи застрибнути у сідло, а вона вже скочила у стремено та піднялася на коня легко та швидко, як зробили б він або Алек Сендер, так, що він ледве встиг одвернутися, відчуваючи, що вона дивиться долі, у темряву понад його повернутою головою. — Пхе, — знову сказала вона. — Мені сімдесят років. Окрім того, за мою спідницю перейматимемося, коли з іншим покінчимо, — і сама повернула Здорованя (ледве встиг він вуздечку перехопити) назад на дорогу, як Алек Сендер промовив:

— Ш-ш… — Вони зупинилися, не рухаючись, застиглі в стійкому безперервному невидимому потоці соснового запаху. — Мул з пагорба спускається, — сказав Алек Сендер.

Він почав розвертати коня.

— Я нічого не чую, — сказала міс Гебершем. — Ти певен?

— Так, м’, — відповів він, розвертаючи Здорованя й відтягуючи його назад з дороги, — Алеку Сендеру можна вірити. — І, стоячи біля голови Здорованя у хащах дерев і підліску, він притулив вільну руку до кінських ніздрів, щоб той не заіржав, вітаючи іншу тварину, — він теж тепер почув це: кінь або мул твердою ходою ступав по дорозі від гребеня. Напевно, тварина була непідкована; насправді єдиний звук, який він почув, був рипінням шкіри, і його здивувало (не сумніваючись, що звук таки розчув), як Алек Сендер уже розрізнив це за дві хвилини, а то й більше, коли ще та тварина до них не дісталася. Тепер йому було видно його або, точніше, звідки поява їх минала — грудку, рух, тінь, яка темніла на тлі блідого багна дороги, — просуваючись униз схилом, м’яке постійне човгання і пронизливе рипіння шкіри, яке завмирало, а потім стихло. Але вони почекали ще мить.

— Що це він тягнув? У нього на сідлі було щось приторочено? — спитав Алек Сендер.

— Я навіть не зрозумів, людина це чи ні, — сказав він.

— Я нічого не бачила, — сказала міс Гебершем. Він знову вивів коня на шлях. — А може… — почала вона.