Порушник праху

Але принаймні вони отримають якесь попередження (не заглиблюючись у роздуми, кому і як саме може це попередження зарадити, оскільки вони — ті, кого мали б попередити — уже за шість, а то й сім миль од в’язниці, і все ще їдуть од неї так само швидко, як він поганяє свого коня), бо якщо люди з Четвертої дільниці заявляться цієї ночі, то він має скоро їх перестріти (або вони перестрінуть його) — побиті, пробиті, замащені багном автівки, порожні вантажівки для перевезення худоби і деревини, нав’ючені коні та мули. Але поки що він нікого не перестрівав, їдучи з міста: попереду лежала бліда та порожня дорога, і за ним — теж; темні хати і хижі виринали чи бовваніли за спиною, темна земля простягалася геть у морок, просякнута запахами оранки, і подеколи на нього віяло важким ароматом квітучих садів, що звішувалися над дорогою, зустрічаючи його, наче застиглі хмари диму, тож, може, це було краще, ніж те, на що він сподівався і, перш ніж зупинити себе, він подумав: «Може, у нас вийде, може, у нас нарешті вийде», — перш ніж він встиг перестрибнути, відкинути, притлумити і викоренити це з голови, — не тому, що він не міг насправді повірити у те, що все може вдатися, і не тому, що ти не смієш цілком довірити навіть і самому собі заповітну надію або бажання, та ще й коли воно ось так висить на волосині — але тому, що висловити його словами хоча б самому собі — це все одно що чиркнути сірником, який не розжене мороку, а тільки освітить його жах — слабкий спалах зблисне і оголить на секунду пустельну дорогу, темні та порожні землі, їхнє невблаганне, безповоротне облудне заперечення.

Тому що — ось вони майже тут; Алек Сендер і міс Гебершем, певно, уже прибули, мабуть, добрячі півгодини тому, і на секунду в нього промайнуло сподівання, що Алек Сендер був досить обачним, аби з’їхати вантажівкою з дороги туди, де б машину не помітили, і тої ж секунди від знав: так і зроблено, і це був би не Алек Сендер, якби не вчинив так, і це не в Алеку Сендеру він засумнівався — в ньому він ніколи в житті не сумнівався, — а в самому собі, якщо бодай на мить засумнівався в Алеку Сендері — виїхавши з міста, він не побачив тут жодного негра, хоча цієї години вночі на неділю у травні дороги мають рясніти ними, майже мов разки намиста, — чоловіками, молодицями, дівчатами і навіть кількома старими людьми, чоловіками і жінками, а ще дітьми, — зараз ще не надто пізно, — але переважно молоді неодружені парубки, які з того понеділка волочили землю, перекидали її ралами, впрягаючи напружених гарячих мулів, а потім, опівдні в суботу, уже помившись, поголившись, перебравшись у чисті недільні сорочки та штани, усі суботнього вечора виходили на курну дорогу, і всю неділю та ще недільної ночі тут гулятимуть, доки не настане час повертатися додому та перевдягатися в комбінезон і грубі черевики, ловити і спутувати мулів, і сорок вісім годин, навіть не пірнаючи до ліжка, хіба що провести часинку з жінкою, — знову повертатись у поле, де стоїть рало, і волочити нову борозну, доки не розвидниться і не засяє понеділкове сонце: але не зараз, не сьогодні: у місті, окрім Паралі та Алека Сендера, за добу він не бачив ні лялечки, нікого з чорношкірих, але чекав, що вони чинитимуть саме так, і негри, і білі — від білих очікуватимуть, що вони діятимуть так, і від негрів — відповідно; вони все ще там, вони нікуди не повтікали, просто ти їх не бачив, — відчуття постійної присутності, близькості: чорні чоловіки, жінки і діти дихають і вичікують у своїх зачинених будинках з наглухо замкненими віконницями, без прогинання, без самоприниження, без плазування, без гніву і зовсім без страху: просто чекаючи, вичікуючи з такою зброєю, з якою білому ні позмагатися, ні — якщо він знав це — навіть не впоратися: терпіння; просто триматися подалі від поля зору, геть з дороги, — але не тут, тут немає відчуття щільного сусідства, дотичності, присутності темношкірих людей, вичікувальних і невидимих; ця земля була пустелею і самовидицею, ця порожня дорога — її постулатом (минув ще якийсь час, доки він усвідомив, яке далеко зайшов: провінційний уродженець Міссісіпі, дитя, що, коли сонце сідало цього дня, був — і сам у це вірив, безперервно про це думаючи — немовлятком у сповитку давніх традицій своєї рідної землі, — чи дурним плодом, який боровся — якби взагалі відав бодай щось про пологові муки, — сліпим і бездушним, і ще не пробудженим у судомній появі на світ Божий) про свідомий поворот, наче повернувся однією спиною усіх темношкірих людей, на яких тримається вся економіка цього краю, — не гарячкуючи, не гніваючись, навіть без жалю, але охоплений найбільш непоправною, непохитною, незборимою відмовою, — не від расового беззаконня, а від людського сорому.