Порушник праху

— Але ми так не зробимо, — сказала міс Гебершем. — Зсунь їх обережно. — І вже, мабуть, була майже одинадцята; може, часу їм не лишалося; Алек Сендер мав рацію: це треба зробити, щоб повернутися до машини та поїхати геть, повернутися до міста і далі, не зупиняючись, навіть не маючи часу подумати, вести машину, тримати кермо, стежити за вантажівкою, щоб рухатися далі, щоб ніколи більше сюди не повертатися; але тоді вони взагалі не мали часу, вони знали це ще до того, як покинути Джефферсон, і він на мить подумав: якби Алек Сендер сказав правду, що не поїде, і вчинив би так, а якби він дістався сюди сам, а потім (швидко)… ні, він не думатиме про це взагалі, і Алек Сендер спочатку заходився копати лопатою, а він узявся за кирку, хоча бруд був ще таким сипким, що кирки й не було потрібно (а якби ґрунт не був таким сипким, вони б небагато розкопали і за денного світла); двома лопатами можна було б розрити швидше, але вже занадто пізно, доки раптом Алек Сендер не передав йому лопату, не покинув яму і не щез, і (навіть не світячи ліхтариком) з тим самим відчуттям, понад зір і слух, яким він збагнув, що Здоровань зачув ворушкий пісок, і яким він виявив коня чи мула, що спускався тоді з гори, за хвилину чи більше, доки вони з міс Гебершем були здатні розрізнити ці звуки, повернувся з коротким легким рубанцем — отже, тепер у кожного було по лопаті, — і він чув спочатку «хляп!», а потім слабкий свист, коли Алек Сендер устромляв дошку в ґрунт, а потім вигортав землю нагору та викидав з ями, перепочиваючи, вимовляючи «Ха!» щоразу — звук, в якому вирувала стримувана лють, усе швидше і швидше, доки вигуки не частішали та не чергувалися майже так само стрімко, як удари рубанцем: «Ха!.. Ха!.. Ха!..», і він озвався до нього через плече:

— Розслабся. Ми робимо все правильно, — і, на мить випроставши втомлену спину, щоб витерти спітніле обличчя, побачив над собою, як і завжди, силует міс Гебершем, непорушний на тлі небокраю — постать у приталеній бавовняній сукні і круглому капелюшку на самісінькій маківці, точно такому, як носили раніше, років зо п’ятдесят тому, небагато хто бачив такі убори і, напевно, уже ніхто не побачить, — вона дивилася вгору над напіврозритою могилою; знову узявшись копати лопатою, він почув удар дерева об дерево, а потім Алек Сендер різко сказав:

— Облиш. Забирайся ‘відси й дай мені місце, — жбурнув дошку та вихопив лопату в нього з рук, і він виліз із ями і, навіть нахиляючись, навпомацки відчув, як міс Гебершем передала йому згорнуту мотузку.

— І ліхтарик, — попросив він, і вона передала йому, а він ще стояв, доки сильний, стійкий, жорсткий, непорушний потік соснового повіву не відбілив його тіло од поту, доки плоть не відчула дотик мокрої сорочки, а невидима йому в ямі лопата шурхотіла та шкребла по дереву, і, нагнувшись і знову прикривши ліхтарик, він знову ковзнув промінцем по нефарбованому віку соснової труни та вимкнув.

— Добре, — сказав він. — Досить, вилазь, — і Алек Сендер, вигорнувши лопатою останню жменю землі, випустив інструмент, викидаючи бруд з ями, махнувши, наче списом, і потім одним рухом вистрибнув, а він поліз до ями, тримаючи мотузку, і лише потім згадав, що треба було захопити молоток, лом — щось таке, чим одімкнути віко домовини, — і єдине, де це можна взяти, — хіба що, мабуть, у машині міс Гебершем за півмилі звідси, а це значить, що доведеться прогулюватися знову вгору. Нахилившись, зіщулившись, щоб відчути, намацати защіпку, болт або щось подібне, він раптом виявив, що віко взагалі не пригвинчене, тому, широко розставивши ноги і балансуючи на одній нозі, він подужав одкинути віко вгору та назад, і, притримуючи ліктем, закріпивши, висмикнув мотузку, знайшов її кінець, увімкнув ліхтарик і посвітив ним униз, а потім сказав:

— Стривайте. Стривайте, — і ще раз повторив: — Стривайте, — доки нарешті не почув свистючого шепоту міс Гебершем:

— Чарльзе… Чарльзе…

— Це не Вінсон Ґаврі, — сказав він. — Його звати Монтґомері. Це якийсь убогий перепродувач деревини, не наш, із округу Кроссмен.

П’ять

Звісно, їм довелося знову засипати яму, до того ж він був на коні. Але навіть тоді все було гаразд, доки не засяяв день, коли він покинув Здорованя та Алека Сендера на пасовиську біля воріт і спробував навшпиньки прослизнути у будинок, але одразу ж вибігла його мати, з розпатланим волоссям і в нічній сорочці, волаючи прямо біля входу:

— Де ти був? — а далі потягнула його до дверей дядькової кімнати, доки дядько напинав на себе якийсь одяг: — Ти розривав могилу? — і він з якимсь утомленим, непохитним терпінням, просто виснажений від їзди та розкопування, а потім знову закопування і знов їзди верхи, якось примудрявся ухилятися від розмови, знаючи, що насправді ніяк не сподівається в ній перемогти:

— Алек Сендер і міс Гебершем допомагали, — і будь-що здавалося ще гіршим, хоча вона, як і раніше, не говорила голосно: просто виглядала здивованою та неприступною, доки не вийшов його дядько — повністю одягнений, навіть у краватці, але непоголений, і не сказав: