Повернення до кафе на краю світу

— Спочатку боявся. Тепер уже ні. Більшість людей не любить свою роботу, тож вони кепсько з нею справляються. Отже, людина, яка справді викладається на повну, вирізняється на загальному тлі, а тоді її багато хто хоче взяти на роботу.

— Навіть на рік?

— Hу, спочатку я нікому не казав, що буду працювати лише рік. Зате тепер мене знов і зпов беруть, ті самі компанії, на які я працював у минулому. Вони знають, що я добре виконую свої обов’язки, тож не можуть дочекатися мого повернення. — Я знизав плечима. — Кожна компанія має один-два особливі проєкти, які дуже хотіла б реалізувати. І просто не має вільного працівника, який може для цього постаратись. І не хоче наймати когось лише на цей проєкт. Компанія радіє, що я приходжу, розбираюся з проєктом і не шукаю постійного працевлаштування.

— Ви робитимете так завжди? Один рік роботи — один рік мандрів?

— Не знаю. Поки що це мене влаштовує. Перший раз було найважче. Що робити з речами, як оплачувати комуналку, поки мене немає на місці… Після того як розбираєшся з такими проблемами, стає дуже легко. Гадаю, я зупинюсь, якщо раптом втомлюся від цього. Проте зараз це…

— Набагато краще, ніж нормально? — спитала Джессіка.

Я засміявся.

Так, стовідсотково краще, ніж нормально.

Джессіка поглянула на океан.

— Що таке? — спитав я.

— Ви розповідаєте про це так, ніби це дуже просто.

— Це і є просто.

— Для вас.

— Для кого завгодно.

— А що, як людина має сім’ю? Тоді не можна просто зірватися з місця й отак поїхати.

— Ви маєте сім’ю?

— Ні.

— Тоді чому це вас турбує?

— Просто питаю. Навряд, усі можуть отак зірватися з місця.

— Однак чому це турбує вас?

Джессіка трохи помовчала.

— Не знаю.

Я всміхнувся.

— Дні надто короткі, щоб розбиратися зі своїм життям, думаючи, що згодиться всім іншим людям. Зосередьте роздуми на Джессіці та її становищі. А ще для повної ясності скажу: я зустрічав геть різних людей і геть різні сім’ї, які робили достоту, як я. Просто більшість ніколи з ними не зустрічається й не чує їхніх історій, тому що сидить на роботі. А ті люди подорожують. Лише поїхавши в мандри, зрозумієш, що можливо. І так уже склалося, що саме це я довідався про більшість речей. Майже все здається новим і дивним, доки не починаєш ним займатись. І єдиний спосіб цим зайнятися — це…

— Зайнятися цим, — вставила Джессіка.

— Точно. Тоді воно взагалі не здається новим або дивним. До того ж саме так можна зустрітися з іншими людьми, які багато про це знають. Якщо хочете навчитися бальних танців, не тусуйтеся на бейсбольному стадіоні. Якщо хочете навчитися бейсболу, не тусуйтесь у студії бальних танців.

Джессіка засміялася.

— Розкажіть, що ще ви дізналися.

На мить я замислився.

— Ви говорили про майданчик, так?

— Ага.

— Живіть своїм майданчиком.

— Що це означає?

— Наявність чоловіка, двох дітей і будинку з великим подвір’ям — це ваш майданчик? Чи вам нав’язала цю ідею реклама банку? Поїздка на пляж у кабріолеті з трьома друзями, коли ви хором підспівуватимете радіо, — це ваш майданчик? Чи це — життя у версії реклами автівок, яку ви переглянули?

Я всміхнувся.

— Ваш майданчик існує лише для вас. Дозвольте собі оцінити його не за тим, скільки на ньому чужих мрій, а за тим, скільки на ньому ваших мрій.

Розділ 24

— Подобається, Джессіко? — спитала Емма.

Вони з Джессікою й Кейсі перебували в гроті неподалік кафе.

— Він прекрасний, — відповіла Джессіка.

Вони прийшли сюди маленькою стежиною, оточеною велетенською тропічною зеленню, а тепер гойдалися на краю маленької прекрасної лагуни. Неймовірний аромат Гаваїв був повсюди. Квіти, квіти й ще раз квіти.

У цій частині острова чорна вулканічна порода, з якої утворена більшість берегової лінії Гаваїв, розмита океанськими хвилями. Тож виник тропічний рай у місці, що вже й так було тропічним раєм.

Лагуна була наповнена океанською водою, такою чистою, що було видно, як унизу плавають риби. Оточувала лагуну темно-зелена рослинність із листками, більшими за людину. А довершувала картину чорна вулканічна порода, що утворювала край лагуни.

— Це одне з моїх улюблених місць для гойдання, — сказала Емма. Вона лежала долілиць на гойдалці й вертілася, доки канати не виявлялися туго закручені.

— Дивіться, — сказала дівчинка.

Емма підняла ноги із землі, і канати почали розкручуватися так, що вона закрутилася довкола своєї осі.

— Можеш спробувати, якщо хочеш, — сказала Емма Джессіці. — Це справді весело. І після кількох разів не надто лячно.

Джессіка всміхнулася.

— Мабуть, і справді весело.

— Спробуй, — повторила Емма.

— Ну, не знаю, чи буде мені так само легко…

— То нічого, можеш просто спробувати, — не вгавала Емма.

Джессіка завагалась, а тоді сказала:

— Гаразд, — і вляглася на гойдалці, як Емма.

— Просто крутися, доки не закрутишся дуже туго, а тоді підніми ноги, — пояснювала дівчинка.

Джессіка виконала вказівки. Піднявши ноги, вона закрутилась, як до цього Емма.

— Вдалося! — зраділа дівчинка. — Я ж казала, що ти зможеш.

Джессіка підвелася, усміхнулася й знову сіла на гойдалку.

— Ти хороша тренерка, Еммо.