Повернення до кафе на краю світу

— Ні.

Кейсі всміхнулася.

— Часом ми, самі того не усвідомлюючи, намагаємося довести світові, шо ми свої. Попервах просто хочеться, щоб інші симпатизували нам, визнавали нас чи помічали нашу цінність. А тоді ми рано чи пізно усвідомлюємо правду. Ми намагаємося долучитися до клубу, у якому насправді не хочемо бути. Натомість ми понад усе прагнемо прийняття до власного клубу. Так, ми хочемо визнання. Однак у глибині душі не чекаємо, коли хтось інший скаже, що ми особливі. Ми хочемо самі визнати, що ми особливі. А коли це робимо, потреба у визнанні інших відпадає. Ми знаємо, що ми особливі — самі собою.

Джессіка кивнула.

— Що привело вас сюди? — запитала Кейсі. — На Гаваї.

— Я хотіла навчитися серфінгу.

— Справді?

Джессіка кивнула.

— Бачила якось фільм про серфера. І він там розповідав, яким вільним почувається, катається на хвилях. А ще — про те, як під час серфінгу весь світ зникає. Відчуваєш лише хвилі, дошку й таку гармонію… — Вона знизала плечима. — Дурня. мабуть.

— Ви займаєтеся серфінгом?

Джессіка хитнула головою.

— Ні. Коли я сюди приїхала, усе виявилося дуже дорогим. Грошей у мене небагато, тож я відразу влаштувалася на роботу, щоб оплачувати житло й харчі. Звести кінці з кінцями все одно не вдавалося, тож я пішла ще на одну роботу, нічну. А тоді… не знаю. На якомусь етапі це просто почало здаватися дурницею.

— Серфінг?

— Просто думка про те, що він може створювати свободу, гармонію й таке інше…

— Ви досі бідні?

Джессіка знову похитала головою.

— Ні. Ну, тобто я не багата, але й точно не бідна.

Кейсі всміхнулася.

— Досі не зовсім розумію, хто ви.

Джессіка всміхнулася й собі.

— Про що ви?

— Ну, ви — це не ваш одяг. Не та машина, на якій їздите. Не та дівчина, яка втекла від жорстокого виховання. Не та біднячка, яка щойно приїхала сюди… То хто ви?

З обличчя Джессіки зникла усмішка.

— Не знаю.

Кейсі кивнула.

— Саме тому ви досі тікаєте, а не біжите до чогось.

Розділ 27

Ми з Майком досі залишалися на кухні, прибирали й розмовляли.

Він засміявся.

— Ми багацько поговорили про батьківство, Джоне. Ти не хотів би поділитись якимись новинами?

— Ой, ні. Я… Я… — Я всміхнувся. — Насправді не знаю. Останні кілька років минули чудово. Справді чудово. Я дуже радий, що знайшов тоді цей заклад. Він змінив моє життя. І хочу вам за це віддячити.

Майк кивнув.

— А тепер я повернувся сюди — і не знаю чому.

— А чому, на твою думку?

— Не знаю. Гадаю, що маю навчитися ще чогось або ще в чомусь вирости…

Майк усміхнувся.

— Мабуть. А може, цього разу ти прийшов сюди повчити.

_ Джессіку?

— Може, і так. Або Кейсі, Емму чи мене.

Я засміявся.

— Сумніваюся, що можу навчити того, чого ти ще не знаєш.

— Не будь таким категоричним. Ти вів чудове життя, відколи був тут востаннє. Не сумніваюся, що ти багато чого навчився.

Я кивнув.

— Так. І тепер мене набагато більше влаштовує моє життя й роль у світі, але…

— Але хто я такий, щоб… — додав Майк.

Я знизав плечима.

— Щось таке.

— Джоне, перший етап — це замирення із собою, достатнє, щоб повірити в себе. Треба розібратися з метою існування й почати жити нею. Тобі це вдалося. Ти просунувся далі. Рано чи пізно всі на цьому шляху усвідомлюють, що ми здебільшого зростаємо завдяки натхненним моментам у спілкуванні з іншими. Хтось каже щось таке, чого ти ніколи не забуваєш. Хтось навчає тебе ідеї, якою ти користуєшся до скону. Водночас ти починаєш розуміти: що в більшій ти злагоді зі своєю МІ й що більше ти живеш нею щодня й щомиті, то більше людей до тебе тягнуться. Ти сяєш енергією, яку не можна підробити. Твоя справжність та ясність приваблюють людей довкола. На якомусь етапі це могло статися через випадкову розмову чи діалог із другом, який прийшов по пораду. Ділишся тим, що знаєш, з іншою людиною, а тоді бачиш, як це змінює її життя. Так само, як змінилося твоє життя, коли хтось поділився з тобою. І цієї миті настає одне з найбільших осяянь. Питання не в тому, хто я такий, щоб когось навчати, чимось ділитися, змінювати світ, створювати власну справу, подорожувати світом, закохуватися, писати пісню… чи справджувати ще якусь мрію на свій вибір. Питання ось у чому: хто ти такий, щоб цього не робити?

Розділ 28

Кейсі всміхнулася Джессіці.

— Ви колись користувалися навігатором для водіїв? Таким, який автоматично знає, де ви перебуваєте? Тоді треба набирати місце, до якого хочете поїхати, а він спрямовує вас туди дуже привітним голосом.

Джессіка мимоволі засміялася.

— Так.

— Я зрозуміла, що саме так влаштований Усесвіт.

— Тобто?

— Ми приймаємо рішення протягом життя. Пробуємо щось. Звертаємо то ліворуч, то праворуч.

Кейсі засміялася.

— Ходимо по колу.

Джессіка всміхнулась.

— І часом здається, ніби ми так далеко відхилилися від курсу, що нас не поверне до нього вже ніхто й ніщо.

Кейсі поглянула на Джессіку.

— Розумієте, про що я?

Джессіка кивнула.