Повернення до кафе на краю світу

— Ну, Кейсі сказала, що ти в дитинстві любила гойдатися й ніби про це забула. Тож я подумала, що просто допоможу тобі згадати.

Джессіка знову всміхнулася.

— Дякую.

— Дивіться, он Софія, — вигукнула Емма, показуючи пальцем.

Лагуну на дошці для сапсерфінгу перетинала маленька дівчинка, на вигляд приблизно ровесниця Емми.

— Софіє! Софіє! — закричала Емма й помахала рукою.

Дівчинка на дошці почула крики й замахала рукою у відповідь.

— Я зараз пограюся з Софією в припливних заводях, — оголосила Емма й помчала до води. Крикнула через плече: — Буду або там, або тут!

— Гаразд, — озвалася Кейсі.

— З нею все буде гаразд? — запитала Джессіка.

— Вона буде в порядку. Ця парочка знає кожен дюйм лагуни. Часом я думаю, що вони наполовину риби чи морські черепахи.

— Що вона мала на увазі під «або там, або тут»?

— У них із Майком домовленість. Він дозволяє їй досліджувати щось із друзями. А вона просто має вибирати місцини, які досліджуватиме, і казати йому про це.

— А хіба це не небезпечно?

— Ні, насправді навпаки. Майк почав так робити, коли Емма була зовсім мала. Тоді, хай яке місце вона вибирала для досліджень, Майк завжди мав змогу її бачити та швидко до неї дістатися. Він навчив її довіряти чуттю та інтуїції. Практика була добра. Тепер у неї тонко настроєна система внутрішнього керування. Ця система убезпечує Емму, поки вона щось досліджує.

— Усе одно якось трохи небезпечно.

— Чи здавався б світ небезпечним, якби ти знала, що станеться, перш ніж воно станеться?

Джессіка трохи помовчала.

— Ви маєте на увазі, що в неї є таке вміння?

— Воно є в усіх. Емму змалечку навчали ним користуватися, тож для неї це друга натура. Більшість людей припиняє так робити ще в дитинстві. Тому, коли це вміння раптом виявляє себе, але не є другою натурою, люди в ньому сумніваються.

— Зрозуміло.

Кейсі відчувала, що Джессіка сумнівається.

— Ви сьогодні ним скористалися.

Джессіка запитливо поглянула на неї.

— Сьогодні вранці ви ввійшли в кафе хоч, на це й не було раціональної причини. Однак щось до вас заговорило. Система внутрішнього керування якось підказала вам, що це правильно.

— Звідки ви це знаєте?

Кейсі поглянула на лагуну й усміхнулася.

— Усі знаходять кафе саме так.

Розділ 25

— У тебе неймовірна донька, Майку.

Ми з Майком прибирали на кухні. Він усміхнувся.

— Дякую. Емма — чудова дитина.

— Тобі подобається бути татом?

Майк поставив тарілки, які ніс.

— Для мене… це найкраще в житті.

Я всміхнувся.

— На «для мене» ти зробив сильний наголос.

— Батьківство не для всіх. Якщо це твоє, воно дуже веселе й відповідальне. Якщо не твоє, потребує тяжкої праці й дуже відповідальне.

— Здається, ніколи такого не чув.

Майк усміхнувся.

— Це тому, що, завівши дітей, від них не відмовишся.

— Тому це не для всіх, еге ж?

Hi. Однозначно нi. Те, що людина має чи не має дітей, ще не робить її кращою або гіршою. Річ просто в тому, що це не для всіх.

— Чому цє для тебе?

— Перш ніж народилась Емма, я встиг подбати про найпроблемнішу людину на світі.

Я засміявся.

— І хто це?

-Я.

-Ти?

— У батьківстві дуже важливо віддавати. Не так багато людей говорять про це чесно. У рекламі показують милу малечу, що тулиться до батькового чи материного плеча. Або ідеальні маленькі сімейні моменти, коли всі бадьорі, усміхнені, а дитина робить щось неймовірно симпатичне. Реклама показує, як людина щось отримує. Передання любові від дитини до батька чи матері.

— Однак це не так, еге ж?

— Так — інколи. А дуже часто це — заміна підгузків, одягання дитини, готування їжі для неї, утішання, коли вона плаче, допомога їй, коли вона не може заснути, навчання того, що вже сам знаєш… Особливо коли діти малі — тоді в батьківстві дуже важливо віддавати.

Майк трохи помовчав.

— Багато людей заводять дитину, бо хочуть отримувати. За якийсь час вони почуваються розчарованими.

— А ти — ні?

— Ну, я вже казав, що, перш ніж завести Емму, устиг подбати про себе. Побачив те, що хотів побачити. Вирушав у пригоди, яких хотів… Я був готовий віддавати.

— А отримувати щось можна?

— Дуже багато. Щодня. Тільки у дрібницях. До народження Емми я жодного разу не міняв підгузків. Гадки не мав, як це робити, і фактично очікував найгіршого. А тоді з’явилася вона, така собі крихітна людина, яка потребує допомоги. Нездатна робити це сама. Їй доводиться допомагати, і це приємно. Тоді людина отримує.

Я всміхнувся.

— Ніколи не думав, що заміна підгузків — це щось більше, ніж просто заміна підгузків. Хоча, якщо чесно, я їх ніколи не міняв.

Майк кивнув.

— Коли людина вже подбала про власні потреби, після народження дитини вона розуміє, що ця дитина — дар. Малесенька людина, яка надає можливість їй допомогти. Заміна підгузка це не обов’язок: це можливість, дещо подарувати.

Майк засміявся.

І коли дитина зовсім мала, це доводиться робити разів із десять на день.

Отже, ти отримуєш, бо віддаєш?

Саме так. Радість народжується з допомоги. Деякі люди до цього не готові. Вони хочуть спершу щось отримувати, а тоді, може, віддавати. У батьківстві все інакше.

— І все-таки ти сказав, що це — найкраща річ на світі.

Майк кивнув.

— Для мене.