Повернення до кафе на краю світу

— Знаю. Це запитання, безумовно, не просто так у меню кафе. Бо ж фактично не має значення, що ти маєш чи мусиш робити, на думку всіх інших. Це просто загальна думка, яка виходить із того, що робить більшість людей. А це часто залежить від того, чого хотів би від них якийсь рекламник.

Я всміхнувся.

— Якось так: «Ой, ви жінка, якій тридцять — тридцять п’ять років? Більшість жінок, яким тридцять — тридцять п’ять років, мають роботу, сім’ю, будинок із трьома спальнями та двома санвузлами та їздять па позашляховику. Отже, те саме має бути й у вас».

— Тож ви починаете жити точно за сценарієм, — промовила Джессіка. — Переходите до цього наперед визначеного життя. Байдуже, скільки вам: двадцять, п’ятдесят, вісімдесят…

— Але є вихід… — додав я й замовк.

— Але є вихід — запитати себе: «Чому я тут?» — сказала Джессіка. — А тоді створити новий сценарій, свій сценарій. Такий, що дозволить жити тим життям, якого я хочу. Так, як я хочу.

Я кивнув.

— Це я й дізнався.

Тоді всміхнувся Джессіці.

— Що саме?

Я знизав плечима.

— Часом я замислююся, чи не є це все справжньою метою життя. Це просто велетенська гра, а вся її суть полягає в тому, щоб перевірити: чи можете ви згадати, що треба мати таке життя, якого хочете ви. Усвідомити, що насправді ви керуєте цією грою, а не ця гра контролює вас.

— Побудувати власний майданчик, — замислено відповіла Джессіка, — і гратися на ньому стільки, скільки заманеться.

Розділ 48

— Вони тут! Вони тут!

Емма вибігла з чорного ходу на пісок і радісно сказала:

— Привіт, Софіє! Привіт, Туту!

Я повернувся, щоб побачити, до кого вона звертається.

Емма обіймала маленьку дівчинку й немолоду гавайку.

— Ця дівчинка — Софія. Вона подруга Емми, — пояснила Джессіка. — Я сьогодні вже бачила, як вони гралися разом.

— А хто та жінка?

— Точно не знаю.

Я підвівся. Джессіка теж.

Емма підвела подруг до вогнища.

— Джоне, Джессіко, це мої подруги. Софія та її бабуся. Ми називаємо її бабусею, Туту. Тому що це «бабуся» по-гавайськи.

Я став на коліна, шоб поглянути в очі Софії, і простягнув руку.

— Радий познайомитися, Софіє.

Вона потиснула мені руку.

— Я теж рада, — промовила дівчинка, й сором’язливо всміхнулась.

Я підвівся й помінявся місцями з Джессікою. Вона щойно привіталася з Туту. Тепер настала моя черга.

Відчувалося, що Туту багато знає про життя. Очі в неї сяяли, а її енергія була така явна, що здавалося, ніби до неї можна доторкнутися рукою. Якби не окремі сиві пасма в довгому темному волоссі, угадати вік Tуту було б майже неможливо. Така сильна була її молодеча енергетика.

— Алоха, Джоне, — промовила вона й тепло мене обняла.

— Алоха, — відповів я.

Коли ми розділились, я всміхнувся їй. Туту піднесла руку й торкнулася моєї щоки.

— Добре, що ти повернувся в кафе, — сказала жінка й усміхнулася у відповідь.

Мені було невідомо, як Туту дізналася, що я вже тут був. Може, Емма розповіла Софії, а Софія розповіла їй. А може, вона просто це знала. Я відчував, що правдиве останнє.

Туту була вдягнена в традиційну гавайську сукню, а Софія смикала за неї. Туту опустила руку й торкнулась її голови.

— Що таке, маленька? — тихо спитала вона.

— Можна подарувати їм квіти зараз? — прошепотіла Софія.

Туту всміхнулася.

— Гадаю, ще мить — і Майк із Кейсі вийдуть. Може, зачекаємо на них, а тоді подаруємо квіти всім?

Софія, променисто всміхаючись, закивала маленькою голівкою.

Майк і Кейсі, наче по команді, з’явилися з кафе, несучи по великій таці з їжею. Вони підійшли до нас.

— Привіт, Софіє. Привіт, Туту, — промовила Кейсі, опинившись ближче.

Поставила тацю та обійняла кожну з них.

Те саме зробив Майк.

— У нас купа дуже хорошої їжі, — сказала Емма.

Я поглянув на таці. То був справжній бенкет. Свіжий ананас і папая, ціла риба, приготована на грилі, рис у банановому листі…

— Саме те, що потрібно для голодних серферів, — зауважив Майк і всміхнувся.

— Туту, Джессіка сьогодні навчилася кататись на серфі, — пояснила Емма.

— Це ти її навчала? — запитала Туту.

— Ага.

— Ви теж серферка? — спитала Туту Джессіка.

— Вона чудова серферка, — втрутилась Емма. — Це Туту навчила Софію. Це в неї в крові. Саме гавайці винайшли серфінг.

— Справді? — здивовано спитала Джессіка. — Я гадала, що це щось каліфорнійське.

Туту міцно обняла Емму, поцілувала її в маківку й сказала:

— Його винайшли тут. Дуже давно. Гавайці завжди мали тісний зв’язок із водою. — Tуту всміхнулася. — Ми ж, як-не-як, живемо на маленьких островах посеред дуже великого океану.

— Туту, а тепер їх можна роздати? — прошепотіла Софія.

Жінка опустила на неї погляд і всміхнулася.

— Так, маленька.

Софія відкрила великий кошик, який принесла Туту. Сягнула всередину й витягнула чудове намисто зі справжніх квітів, а тоді підійшла до Джессіки.

— Алоха, Джессіко. Це тобі. Це лей[4].

Джессіка всміхнулась і стала коліньми на пісок, щоб Софія до неї дотягнулася. Трохи опустила голову, і дівчинка обережно повісила квіти їй на шию.

— Дякую, Софіє, — тихо промовила Джессіка й усміхнулась.