Повернення до кафе на краю світу

— Отож-бо. Якби хтось спробував утримати тебе вдома, це було б неприємно. Емоційно, фізично, раціонально… Ти визначав себе як шукача пригод, тобто ти шукаєш пригод. У такому випадку постійно сидіти вдома було б неприйнятно. Ти відмовився б це робити.

— Здається, розумію, — відповів я. — Ти визначав себе як батька, який не кричить, тож було б якось неправильно, якби ти таки закричав. Неправильно не в емоційному, фізичному чи раціональному плані.

Майк кивнув.

— Точно.

А тоді всміхнувся.

— Усесвіт любить випробовувати нашу впевненість у такому.

Я всміхнувся й собі.

— Як саме?

— Наприклад, того дня, коли ти виснажений після десятка несподіваних подій. І відчуваєш стрес через ці несподівані події. До того ж година пізня, і ти думаєш про все те, що ще маєш зробити цього вечора, і все те, що потрібно виконати, щоб пережити завтрашній день… Аж раптом твоїй дитині захотілося подуркувати замість того, щоб почистити зуби.

— І тоді хочеться закричати?

— Так. Ти відчуваєш стрес і напруження. А в глибині душі знаєш швидкий вихід. Кричати на все горло й залякати всіх навколо, шоб вони чинили так, як ти хочеш.

— Однак ти не робиш цього.

Майк похитав головою.

— Звісно, якщо ти вірний тому, як себе називаєш. Розумієш, Джоне, коли в тобі сидить стрес, готовність вийти за межі цього досвіду так, як ми вже говорили, змінює все.

— Як саме?

— Ну, по-перше, ти усвідомлюєш, шо твій стрес і роздратування ніяк не пов’язані з тим, почистить хтось зуби, чи ні. Ти от-от вимістиш гнів на людині, яка його не спровокувала. А це несправедливо. Якщо ти рішучо налаштований на когось розлютитися, лютуй на того, хто зараз тебе бісить. Спрямовуй свій гнів на тих, хто тебе злить. Не спрямовуй його на тих, хто просто опиняється поруч, чи тих, за кого ти точно могутніший. — Майк трохи помовчав. — А особливо не спрямовуй його на когось, просто тому що знаєш, що ця людина тобі простить.

Я кивнув. Це було сильно сказано. Я дуже часто бачив, як хтось визвіряється на члена власної сім’ї! Хоч насправді цей родич не мав жодного стосунку до того, через що сердилася та людина.

— Є ще один нюанс, — вів Майк далі. — Коли ти визначив себе як людину, що не кричить, а в тобі починає наростати бажання закричати, це здається неправильним.

— Як для шукача пригод сидіти вдома, — докинув я.

— Точно. У такому разі спершу можна відчути сильне бажання закричати. Однак, закричавши, ти відчуєш, як ще потужніша сила каже: «Ти не такий. Ти вирішив бути батьком, який не кричить». Тож тобі здалося б, що закричати незмірно ніяковіше. Тому ти не кричиш. Тебе заспокоює той спогад, те усвідомлення. Він допомагає поглянути на все в контексті. Дає змогу бути справжнім собою, тим, ким ти вирішив бути, а не дозволити культурним чи поведінковим моделям керувати твоїми діями. Це дає усвідомленість, потрібну, щоб вийти за межі ситуації. Щоб бодай кілька секунд побути спостерігачем. У такі миті набагато зрозуміліше, яка реакція для тебе справді характерна. А тоді ти дієш відповідно до цього.

Я злегка хитнув головою.

— Майку, може, річ у тому, шо зараз я чую це вперше, але звучить складно.

Він кивнув.

— Розумію. Утім, якщо максимально це розібрати, насправді все досить просто. Спершу визнач, хто ти такий. Тоді дозволь собі час від часу виходити за межі моменту. Дивитися на життя і з погляду учасника, і з погляду спостерігача. Для цього потрібна лише мить. А може, і менше. А тоді дій відповідно до побаченого.

— І це щось дає?

Майк засміявся.

— Навіть у найскладніші дні.

Він повернувся до мене.

— Джоне, я підкину тобі ще одну тему для роздумів. Ти запросив би когось до себе в гості, а тоді накричав би на нього, бо сердишся на когось іншого?

Я засміявся.

— Це, певно, був би останній раз, коли ця людина до мене прийшла.

— Так і є. Тільки люди постійно так чинять. Запрошують до свого життя тих, кого люблять, а це набагато важливіше, ніж просто запросити людину в гості. І тоді роблять із них мішень для свого гніву.

Я похитав головою.

— Ніколи так про це не думав. Однак ти маєш рацію. Я бачив, як інші говорили зі своїми дружинами, чоловіками, партнерами чи дітьми так, як нізащо не говорили б зі своїм гостем. І навіть із найкращим другом.

Ми вже майже дісталися багаття. Майк на мить поставив дошку на землю й усміхнувся.

— Помітивши божевілля у своїй поведінці, ми маємо змогу зупинити це безумство. Серед найцінніших дарунків, які я отримував від Емми, — такі життєві уроки, як ті, про які ми говорили. Бо ж вони стосуються не лише батьків і дітей. Вони стосуються всіх наших взаємодій.

Він підібрав дошку знову.

— Отам є шланг і душ із прісною водою, — мовив Майк і показав на маленький гайок із тропічних дерев. — Може, швиденько сполоснемося, а тоді підемо на луау?

Я пішов до мийки разом із дошкою й подумав: «Як же слушно він каже». Я вже осмислював наші з Майком розмови в контексті його стосунків з Еммою — стосунків батька та дитини. Проте ці уроки багато в чому стосувалися не лише батьків і дітей.

Настав час узятися за книжку осяянь. Я хотів це запам’ятати.

Розділ 47

— Ви змогли.