Повернення до кафе на краю світу

Він замовк. Я зрозумів, який це яскравий і зворушливий спогад. Майк спробував заговорити знов, але йому відібрало мову й довелося трохи зачекати.

Урешті Майк поглянув на мене й усміхнувся всупереч почуттям.

— У цій ролі спостерігача я побачив ту крихітну людину. Вона була дуже втомлена, дуже смілива й завжди налаштована просто чудово. А тоді я побачив її душу, її дух і відчув доньчин біль. Відчув його в такому куточку серця, про який досі й не здогадувався. Моє серце так переповнилось — я думав, що воно розірветься.

Я кивнув.

— Що ти зробив?

— Витер сльози на Емминих маленьких щічках, притулив її личко до свого плеча і сказав, що це не страшно. Що все добре. Я сказав їй, що тато поруч і все гаразд. А подумки усвідомив, яким дурнем був. Так переймався всіма іншими в кемпінгу, що забував про найважливішу для мене людину. Емма обхопила ручками мою шию, і я підтягнув її піжамку. Тоді пригорнув доньку до грудей з усім співчуттям, на яке був здатен, прошепотів їй на вухо, шо люблю її й дуже радий, що вона моя донька.

Майк витер сльозу в куточку ока.

— Ніколи не забуду цього випадку, — сказав він. — Доти я вважав себе хорошим батьком. Тієї ночі в мені виникло глибоке прагнення завжди бути кращим. Завжди спонукати себе посилювати зв’язок із тим, на що справді здатен.

— Бути і учасником, і спостерігачем власного життя, — додав я.

Майк кивнув.

— Саме так. Чи готовий я подумати бодай мікросекунду, перш ніж заговорити? Зрозуміти, який вплив справлять слова, особливо в мить роздратування чи гніву? Чи можу я трішки поглянути й побачити все це в процесі? А тоді змінити свою роль, бо в мене є змога стати не лише учасником, а й спостерігачем?

Майк усміхнувся.

— Це неймовірний дар собі. Це усвідомлення того, що ти — це не твоє фізичне тіло. Ти — це дух, який зараз геть випадково проживає у твоєму фізичному тілі. Коли я це усвідомлюю, страху, гніву, тривоги й роздратування в житті стає незмірно менше. Саме про це нагадала мені Емма тієї ночі в кемпінгу.

Розділ 45

Ми з Майком упіймали хвилю і, осідлавши її, прокотилися востаннє за вечір. Коли прийшли на берег, Емма помчала стежкою вітатися з нами. Стрімко підбігла до Майка, розкинувши руки, та обхопила його ноги.

— Привіт, татку.

Він опустив дошку, узяв Емму на руки й поцілував у щоку. Тоді посадовив собі на спину, узяв за щиколотки й закружляв.

— Де Емма? — спитав Майк, ніби не знав, що вона висить у нього за спиною. — Серйозно, Джоне, ти її бачив? Хвильку тому вона була тут. Еммо! Еммо! — удавано гукав він.

Емма зайшлася сміхом.

— Та я в тебе за спиною! — вимовила вона між смішками.

Майк перетягнув доньку назад через плече так, що вона знов опинилася перед ним.

— А, он де ти. Якусь хвильку я не міг тебе знайти.

Емма засміялась і приклала долоньки до його обличчя.

— У нас уже є багаття, і невдовзі тут будуть Софія й Туту. Час починати луау.

Емма злізла на землю й побігла назад, у кафе.

— Мабуть, час починати луау, — сказав Майк і всміхнувся.

Він узяв свою дошку, і ми обидва знову пішли в кафе. Водночас я мимохіть замислився про те, як його вибір у кемпінгу й кожен вибір, який Майк робив, взаємодіючи в мене перед очима з Еммою, вів до таких митей, як та, яку я щойно пережив.

Розділ 46

Кілька секунд ми з Майком ішли мовчки.

— Крім того випадку в кемпінгу, про який ти розповів, — сказав я, — яке твоє найкраще батьківське рішення?

Майк трохи помовчав і подумав.

— Того дня, коли Емма народилась, я вирішив, що ніколи на неї не кричатиму.

— Справді? — відповів я. За багато років я бачив безліч батьків, і крик здавався стандартною для них практикою.

— Саме це найбільше впадає в око тим, хто не має дітей, — сказав Майк.

Я майже не здивувався, що він прочитав мої думки.

— А людей, які вирішують бути такими, дуже багато, — додав він.

— Ти вибрав інше?

Майк кивнув.

— Так. Коли Емма народилась, я був зовсім поряд. Узяв її на руки, обмив, погладив по малесенькій голівці. — Майк усміхнувся. — Емма була завбільшки з кокос. Така маленька, така тендітна і чомусь дуже реальна. У неї негайно розплющились очі, тож вона поглянула на мене так спокійно, наче розуміла таємниці Всесвіту. Тієї миті я вирішив, що ніколи не підвищу на доньку голосу, ніколи на неї не закричу.

— І що?

— Зараз їй сім. Я ніколи цього не робив і не зроблю.

— Як ти справляєшся, коли Емма робить щось не так?

Думка про те, щоб не кричати на дітей, видавалася мені геть чужою. Уявити життя без цього було складно.

— Ми дозволяємо собі певну поведінку залежно від того, як визначаємо себе. Того дня, коли Емма народилась, я визначив себе як батька, який ніколи не кричатиме. Отже, якщо я закричу, це буде не схоже на мене, не відповідатиме моїй сутності.

Я спантеличено поглянув на Майка.

— Уяви собі таке, — сказав він. — Якби ти визначав себе як шукача пригод, не виходити з дому здавалося б нормальним чи ненормальним?

Я всміхнувся.

— Ненормальним.