Повернення до кафе на краю світу

— І я, — відповів Майк. — Може, це в неї саме від мене. Однак я так не вважаю. Переконаний, що вона прийшла в цей світ із такою рисою. Емма відчуває певну енергетику, а напружена енергетика їй не подобається.

— Хай там як, — вів він далі, — знаючи, що вона полюбляє формувати очікування заздалегідь, я наперед повідомив Еммі, що їй для нашої поїздки в Африку доведеться зробити певні щеплення. Що ж, попервах цей підхід начебто виліз мені боком. Щеплень Емма не любить, тож сказала, що не хоче в Африку.

— І що сталося?

Майк усміхнувся.

— Це дало нам змогу повчити одне одного. Коли Емма сказала, що не хоче їхати, я почасти, лише на мить, розсердився.

— Ти?! — здивовано перепитав я.

— Ці старі моделі поведінки сидять у багатьох із нас, — відповів Майк. — Їх просто треба сприймати як те, чим вони є. Це не правда, так не має бути. Це просто стара модель поведінки, з якою ми познайомилися в юності чи яка засіла в нашій підсвідомості, бо ми бачили, як вона десь виявила себе.

— Чого ти злякався, коли відчув цей приплив гніву? — спитав я Майка.

— Чудова заувага, — відповів він і всміхнувся. — Закладаюся, що це усвідомлення з твоєї книжки осяянь. Ти сказав правильно. Усякий гнів — це вияв страху. Мій миттєвий спалах гніву був страхом, що ми не зможемо поїхати в Африку.

— І що ти зробив?

— Ну, саме в такі миті доводиться приймати рішення. Я можу зіграти роль домінантного батька й зачитати Еммі лекцію. Можу психанути не роздумуючи й оживити свій страх…

Майк змінив тон, удаючи гнів.

— Знаєш, як тобі пощастило їхати в Африку? Як багато твоїх однолітків мають змогу поїхати туди й побачити тамтешніх тварин? А ти тільки те й робиш, що жалієшся! Годі! Ми не їдемо в Африку! А ти більше ніколи не дивитимешся по телевізору улюблені програми про тварин…

— Це боляче чути, хоч я й знаю, що ти прикидаєшся. — сказав я.

Майк кивнув.

— Знаю. А коли я прийняв оті рішення щодо того, яким батьком хочу бути, то, зокрема, вирішив, що не стану таким батьком.

— То що ти зробив натомість?

— Коли Емма сказала, що не хоче їхати, я взяв її на руки, посадив собі на коліна та обняв. Тихим, спокійним голосом сказав, що розумію її. Мені теж не подобаються щеплення. А тоді пояснив, що шукачі пригод — а вона і є шукачка пригод — не можуть дозволяти дрібницям заступати шлях до важливого. Щеплення — це невесело. А ще це недовго. П’ять хвилин — і все. Так, трохи поболює рука. — Майк усміхнувся. — Хоча навіть це можна пом’якшити, пішовши їсти морозиво на честь успішної «підготовки до Африки». Суть ось у чому: щеплення — це дрібниця порівняно з поїздкою в Африку й перебуванням зовсім поряд із тваринами.

— То це ти їй і сказав?

— Так. А тоді спитав, що вона думає.

— І вона сказала, що потерпить? — запитав я.

Майк кивнув і додав:

— До речі, таке саме рішення в нас перед носом завжди, коли ми з кимось взаємодіємо. Байдуже, що це: взаємодія батьків з дітьми, двох дорослих, керівника з працівником… Мить за миттю, день за днем ми можемо вибирати тернистий шлях, на якому встановлюватимемо зв’язок з іншою людиною й дивитимемося на світ її очима. Або ж дозволимо страху перетворитися на гнів і спробуємо піти до бажаного пробоєм.

— Отже, ви поїхали в Африку, — сказав я.

— І коли ми там були, Емма повчила мене того самого, — відповів Майк.

Я засміявся.

— Справді?

Він кивнув.

— Ага. Ми неймовірно добре провели там час. Проте одного разу я стомився після тяжкого дня за кермом. Ми вже були в дорозі тижні з чотири, а конкретно того дня — п’ять годин на складних, небезпечних, дуже нерівних дорогах. Коли ми нарешті дісталися віддаленого кемпінгу, до якого їхали, виявилося, що він далі, ніж я очікував. Там не було майже нічого. Сутеніло, тож я тривожився, бо треба було поставити все до настання ночі. До того ж я сподівався, що буде де купити харчів, а там такого не було. Тож, хоч ми й привезли певні запаси з собою, я почасти був стурбований тим, що взяти Еммі поїсти. А тоді, намагаючись облаштувати наш намет, не зміг правильно розставити анкерні стрижні. Намет завалювався тричі поспіль. І я почувався очманілим. Просто геть очманілим від того дня, тієї миті… Поки я стояв там, глибоко дихав і намагався оцінити все в ширшому контексті, підійшла Емма та обхопила руками мої ноги. Вона здогадувалася що я роздратований, і спитала, чи все в мене добре. Я сказав їй, що просто роздратований через намет. «Ну, тату, — сказала Емма завзятим тоненьким голоском, — не можна дозволяти дрібницям заступати шлях до важливого. Тобто поставити намет — це дрібниця а те, що ми тут, у Африці, — це важливо. Ми поставимо намет. Однак ми маємо радіти, що опинились аж тут, у Африці, і маємо можливість побачити тварин і таке інше. Ну, тобто мало кому випадає це зробити, а ми саме тут і взагалі».

Майк засміявся й похитав головою.