Повернення до кафе на краю світу

— То чому ж ви цього не робите? — спитала Джессіка. — Ви рік працюєте, а тоді йдете на рік у відпустку.

Я кивнув.

— Рухаюся до цього поступово. Спершу я відпустив усе й узяв відпустку на рік. Тепер перейшов на метод «рік на роботі, рік у відпустці». — Я всміхнувся. — Трохи розлінився, шукаючи ідеальний варіант. Taкий, коли я подорожував би через рік, а також чудово проводив би час у роки роботи. Утім, повернення сюди мене надихнуло. Час відшукати наступний рівень. Я знаю, що він є.

Джессіка всміхнулася.

— Хтось робить це зараз. І це могли б бути ви.

Я засміявся.

— Це міг би бути я.

Розділ 41

— Це було класно! — заявила Емма. — Бачили, як ми спіймали останню хвилю?

Вони з Майком скористалися хвилею, а тоді відгребли назад, щоб прокотитися ще раз.

— Джессіко, прокотишся востаннє зі мною? — спитала Емма. — Якщо хочеш, ми можемо спіймати меншу хвилю.

Джессіка всміхнулася.

— Добре, тренерко. Скажеш, коли приготуватися.

Майк погладив Еммину дошку.

— Кокосику, як щодо маленького луау[2] на чотирьох сьогодні після серфінгу? Можна розвести багаття на пляжі й поїсти там.

Так, так, так! — відповіла Емма, закрутившись на дошці. — А можна запросити Софію й Туту?

Майк усміхнувся.

— Супер. Хай буде луау на шістьох.

— Джессіко, тобі дуже сподобається, — мовила Емма. — Це справді весело. Ми куховаримо, дивимося на зорі й танцюємо!

Джессіка завагалася.

— Можете й не погоджуватися, — сказав Майк.

Вона всміхнулася.

— Ні… Я… Я хочу туди. — Джессіка поглянула на мене. — Сьогодні хтось веселитиметься на луау, так? Чому б цим кимось не бути мені?

Я всміхнувся.

— Точно. Чому б цим кимось не бути вам?

— Час розвертатися, — сказала Емма й погладила дошку Джессіки.

Джессіка позирнула на хвилю, що наближалася.

— Ясно, тренерко.

Емма і Джессіка розвернули дошки й погребли.

— До зустрічі на березі, тату! — тукнула через плече Емма.

— Гаразд! — гукнув у відповідь Майк. — Скажи Кейсі про луау.

Хвиля промайнула під нами. Ми почули, як Емма і Джессіка засміялися, підвівшись на дошках і покотившись до берега.

— Як це тобі вдалося, Майку? — спитав я. — Вона справді особлива дитина.

Він усміхнувся.

— Дякую. Це був чудовий досвід. Як я вже казав, це шлях не для всіх. Декому більше пасують до МІ інші пригоди. Зате для мене чудовою пригодою було це.

— Зважаючи на те, як тобі з нею весело, складно повірити, що це пригода не для всіх, — відповів я.

Майк засміявся.

— Може, тобі просто починає здаватися, що це частина твоєї пригоди.

Я всміхнувся.

— Узагалі-то, ніколи так не думав. Однак в останні кілька років замислився. А дивлячись на тебе з Еммою… мабуть, замислююся ще більше. Чи справді це так весело, як здається?

Майк кивнув.

— Як і більшість речей у житті, Джоне, це так весело, як допускає сама людина. Перш ніж стати татом, я кілька разів зробив свідомий вибір щодо того, яким батьком хочу бути. Він став для мене надійним дороговказом.

— Наприклад?

— Ну, спершу я усвідомив: діти, коли народжуються, уже мають власний дух. Хай як мені кортить узяти Емму під контроль, вона насправді окрема людина. Має власну енергію та власний шлях. Вона моя в тому розумінні, що з погляду біології я — її тато, а вона — моя донька. Водночас я, відколи вперше поглянув на Емму и узяв її на руки, знав: вона — це щось незмірно більше. Вона має власний дух. Коли Емма прийшла сюди, на неї вже чекала власна пригода.

Майк знизав плечима.

— Не впевнений, що це тобі зрозуміло. Мабуть, це й мені було б незрозуміло, доки я сам цього не пережив. Я бачу це так. Емма — моя дитина, і я в разі потреби миттю віддав би за неї життя. Водночас вона — не моя власність. У мене просто чудовий дар — бути одним із людей, які можуть дбати про неї й бути поруч.

— І навчати її? — спитав я.

— Часом так, — відповів Майк. — Усі ми можемо чимось поділитися, тож так, інколи моя роль — це почасти роль учителя. — Він усміхнувся. — А вона не менш часто віддячує за цей дар і навчає мене.

Розділ 42

— Справді? — перепитав я. — Ніколи не думав про це в такому ключі.

— Так буває, якщо ти це дозволяєш, — відповів Майк. — Однак потрібно багато чого відпустити. Є его — культурний, суспільний чинник, який намагається переконати людину, що вона як батько чи мати знає незмірно більше за дитину. Згадай деякі вислови, що досі побутують у нашому суспільстві.

— Дітей має бути видно, але не чутно, — мимоволі сказав я.

Майк кивнув.

— Ідеальний приклад. Він натякає, що погляди чи думки дитини не такі важливі, як погляди чи думки дорослого. Однак це неправда. Якщо дозволити собі взаємодію на міжособистісних засадах. Або ще краще — на міждушних засадах: тоді можна багато чим поділитися й багато чого навчитися.

Майк усміхнувся.

— Коли Еммі було п’ять, я повіз її в Африку. Вона з тих людей, які полюбляють формувати очікування заздалегідь. Якщо ми на пляжі і я кажу їй, що треба негайно йти, це неприємно. Емма відчуває напруження тієї миті й реагує відповідно. Однак, якщо їй сказати, що ми підемо за п’ять хвилин, вона сама підбере свої пляжні іграшки й приготується піти.

— Мені це знайомо, — сказав я. — Сам полюбляю формувати очікування заздалегідь.