Повернення до кафе на краю світу

— Гаразд. Залишмо її наостанок. А що означає «у»?

— У кожного видатного серфера був такий день, коли він не знав, як стати на дошку. Ну, тобто в це справді складно повірити, коли бачиш таких добрих серферів. Однак це так. Починаючи, вони навіть не знали, як підвестися. Тож, якщо ті серфери можуть так добре втриматися на хвилях, то я теж можу.

Джессіка кивнула. Це нагадало їй Джонові слова про те, як стати фахівцем.

— Добре, тренерко. А що подобається тобі найбільше?

Емма всміхнулася й сказала на весь голос:

— «В». Єдиний спосіб справді спаскудити день серфінгу — не йти ВПЕРЕД! Тому ВПЕРЕД!

А тоді Емма радісно затанцювала.

Джессіка розсміялася.

— Можеш затанцювати, якщо хочеш, — зауважила Емма. — Це «серфінговий шафл». Його вигадала я. Не треба правильно повторювати всі рухи — просто спробуй, як можеш.

Джессіка затупала ногами. На тлі вільних, невимушених рухів Емми вона почувалася незграбою. «Ну ж бо, вперед, — подумала вона. — Просто вперед!» І на наступні кілька хвилин Джессіка дозволила собі невимушено, не вдаючись до самоаналізу, танцювати з Еммою серфінговий шафл.

Розділ 44

Світло в небі швидко гасло. Невдовзі стане темно. Майк позирнув на обрій, що поступово зникав. — Мабуть, уже час їхати, — сказав він.

Я знав, що Майк має рацію. А ще в глибині душі відчував, що в його зауваженні є дещо дуже важливе. У тому, що він сказав про роль спостерігача миті, а не звичайного її учасника.

— Не поясниш швиденько на прикладі, як це — бути спостерігачем? — запитав я. — А тоді можна буде спіймати наступну хвилю. Щось мені підказує, що в тебе про це є дуже хороша історія.

Майк хлюпнув води на дошку й усміхнувся, кажучи:

— Добре. Одна коротка історія. Не найкращий момент у моєму житті, проте точно гідний власної книжки осяянь. Ми з Еммою, подорожуючи, опинилися в Австралії, де орендували автодім. Фактично це такий фургон, у якому можна спати вночі. То був експеримент. Ми вже багато ночували в кемпінгах, і це було чудово, тож вирішили спробувати автодім. Це здавалося цікавою ідеєю, і не сумніваюся, що декому вона годиться…

— Але не вам, — сказав я.

Майк похитав головою.

— Не нам. Там просто було тяжко спати. Чому, точно не знаю, але автодім був дуже маленький і до того ж не надто зручний у використанні. Найгірше ж було те, що ми обоє чомусь прокидалися серед ночі й мусили йти в туалет.

— Це завжди кепсько, — зауважив я.

— Особливо тоді, коли потрібно вийти з автодому посеред ночі й попрямувати до туалетів, — додав Майк. — Ми незле витримуємо різні спартанські умови, але це нам чомусь просто не годилося.

— То що сталося?

— Емма була справжньою бійчинею. Ніколи не скаржилася. Завжди була на позитиві. Однак десь за три тижні нічних пробуджень, коли ми обоє мусили йти до туалету, у неї сталася істерика. Емма прокинулась о другій ночі й плакала без упину, хоч скільки я повторював їй, що все нормально. І плакала вона голосно.

Дуже голосно. Тож я обшукав наше крихітне тісне помешкання, знайшов-таки доньчине взуття та взув її. Тоді, поки Емма ще плакала, гарячково заходився шукати своє взуття і взувся сам. Нарешті, узяв Емму на руки й п’ять хвилин ніс її до туалетів. Увесь цей час вона плакала на весь голос.

Майк похитав головою.

— У таких місцях, де паркують автодоми на ніч, повно людей, які роблять те саме. А коли хтось інший дуже галасує й будить тебе серед ночі, це серйозно бісить. Тож я гостро усвідомлював: поки Емма так голосно плакатиме о другій ночі, ми розбудимо всіх.

Я кивнув.

— І що сталося?

— Ми дістаємося туалету, і я думаю, що Емма заспокоїться, але вона не заспокоюється. Це геть не схоже на неї, однак вона просто жаліється й ридма ридає.

Майк похитав головою.

— Мені таке ніколи не подобається, бо я вважаю, що це хріновий приклад. Однак я дуже переймався за всіх інших у кемпінгу, тож спробував зацитьнути Емму, пригрозивши забрати в неї те, що вона любить. Мій голос став дуже тихим і дуже категоричним. Я сказав доньці: якщо вона не припинить плакати, то наступного дня не зможе гратися улюбленою іграшкою.

— Спрацювало? — запитав я.

— Аж ніяк. Емма завила ще голосніше. — Майк знизав плечима. — Тож я сказав їй: якшо вона ридатиме, наступного дня ми не поїдемо у притулок для тварин. А Емма чекала на це вже тиждень.

— І що?

— Від цього вона лише заплакала ше сильніше. — Майк хлюпнув води на дошку й похитав головою. — Тоді я поводився найгірше. Насправді я не така людина і вже точно не такий тато.

— А що було далі? — спитав я.

— Я побачив її.

Я спантеличено поглянув на Майка.

— Тобто?

— Це було потужно, фантастично, це був дар не знати звідки… Коли ми дісталися туалету, я посадив Емму на унітаз. Вона була така втомлена, тож я боявся, що вона впаде, і стояв перед нею на колінах, тримаючи її. Там я і сказав Еммі, що відмовлюся від поїздки у притулок для тварин. От тільки, поки я це їй казав, дещо сталось. Я не лише вимовив ці слова, а й почув їх. Почув так, ніби їх вимовляв хтось інший. Я спостерігачем цієї сцени, хоча сам брав у ній участь.

Майк злегка мотнув головою.

— А в цій ролі спостерігача…