Повне зібрання короткої прози. Том 3

Ґретрі знічев’я копнув останки. Він задумався, скільки ще таких було в кущах і по схилах. Він бачив ферми віддалік від дороги, білі блискучі прямокутники під пекучим сонцем Теннессі. Коні, спить худоба, гребуться брудні кури. Мирна сонна сільська місцина, прогріта сонцем пізнього літа.

— А радіаційна лабораторія далеко звідси? — запитав він.

Фермер махнув рукою.

— Там, по той бік схилів. Хочеш забрати останки? У них уже є один на заправці «Стендард ойл» у великому резервуарі. Мертвий, звичайно. Вони спробували законсервувати його в ємності з гасом. Порівняно з цим, він дуже добре зберігся. Джо Джексон розтрощив йому голову колодою, коли той якось уночі проповзав по його землі.

Ґретрі на хитких ногах рушив назад до пікапа і заліз у кабіну. Йому довелося кілька разів глибоко вдихнути, щоб не знудило.

— Я не знав, що їх так багато. Коли мене відряджали з Вашингтона, то йшлося лише про кількох.

— Їх тут чимало, — фермер завів вантажівку й обережно об’їхав тіло на узбіччі. — Ми намагаємося звикнути до них, але не можемо. Це відчувається у повітрі, гнітить. Страшні речі. Багато людей виїжджає. У нас є ця проблема, і ми маємо якось її вирішити. — Він додав газу, кістляві руки міцно стискали кермо. — Їх народжується все більше, а нормальних дітей майже немає.

Повернувшись у місто, Ґретрі подзвонив Фрімену по міжміському зв’язку з будки вестибюля свого вбогого готелю.

— Нам треба щось робити, вони тут повсюди. О третій я збираюся подивитися на їхню колонію. Власник стоянки таксі каже, що знає, де їх знайти, і що їх там одинадцять чи дванадцять.

— А як до цього ставляться місцеві?

— А сам як думаєш? Вони вважають, що це Боже провидіння, і, можливо, мають рацію.

— Треба було їх раніше відселити, треба було повністю зачистити територію і околиці на милі. Тоді б цієї проблеми не виникло. — Фрімен замовк. — Що ти пропонуєш?

— Острів, який ми виділили під випробування водневих бомб.

— Це до біса великий острів. Нам довелося виселити звідти всіх місцевих і знайти їм нові домівки. — Фрімен охнув. — Боже милий, їх аж так багато?

— Твердолобі городяни перебільшують, звісно, але, за моїми враженнями, їх має бути не менше сотні.

Фрімен довго мовчав.

— Я не знав, — сказав він нарешті. — Мені треба буде передати цю інформацію куди слід. Ми збиралися проводити подальші випробування на тому острові, але я тебе почув.

— Буду вдячний, — сказав Ґретрі. — Це дуже недобре, такого просто не можна допускати, люди не можуть так жити. Тобі варто самому побувати тут і подивитися. Ніколи не забудеш.

— Я... Я подивлюся, що можу зробити. Поговорю з Гордоном. Набери мене завтра.

Ґретрі повісив слухавку й поплентався геть з темного брудного вестибюля на сліпучий тротуар. Вицвілі вивіски на крамницях і припарковані машини, літні чоловіки, що повсідалися на сходах і просілих плетених кріслах. Ґретрі закурив сигарету і знервовано глянув на годинник. Була майже третя. Він повільно пішов до зупинки таксі.

Місто було мертвим, ніщо не ворушилося. Застиглі літні чоловіки сиділи у своїх кріслах, нетутешні авто мчали трасою.

Всюди були лише пилюка і тиша. Старість сірою павутиною оповила будинки і крамниці. Жодного сміху, взагалі жодних звуків. Жодних дітей на вулиці.

Біля нього зупинилося брудне блакитне таксі.

— Сідайте, містере, — сказав водій, щуролиций чоловік за тридцять, що тримав у зубах зубочистку. Він штовхнув двері. — Поїхали.

— Це далеко? — всідаючись запитав Ґретрі.

— Одразу за містом, — таксі розганялося з гучним брязкотом, підстрибуючи і посмикуючись. — Ви з ФБР?

— Ні.

— Я так подумав через ваш костюм і капелюх, — водій з цікавістю подивився на нього. — Звідки ви дізналися про повзунів?

— Від радіаційної лабораторії.

— Так, це все через їхні радіоактивні штучки, — водій звернув з траси на бічну ґрунтову дорогу. — Це там, на фермі Гіґґінзів. Кляті божевільні тварюки чомусь вирішили будувати свої будиночки біля старої леді Гіґґінз.

— Будиночки?!

— У них там таке собі місто, глибоко під землею. Побачите самі — принаймні входи. Вони працюють разом, будують і метушаться. — Він звернув геть з ґрунтової дороги поміж двома великими кедрами на вибоїсте поле і нарешті зупинився на межі кам’янистого яру. — Це тут.

Ґретрі вперше побачив живих повзунів.

Він незграбно виліз із таксі, його ноги задерев’яніли й не слухалися. Істоти повільно повзали між лісом і вхідними тунелями в центрі яру. Вони тягли будівельні матеріали — глину і бур’яни, — змащували все якоюсь клейкою речовиною, зліплювали в грубі шматки і обережно зносили під землю. Повзуни були завдовжки у два-три фути, деякі були старшими за інших — темнішими й масивнішими. Усі вони рухалися до болю повільно, тихо повзали туди-сюди по розпеченому сонцем ґрунту. Повзуни були м’які, не мали панцирів і виглядали сумирними.