Повне зібрання короткої прози. Том 3

— Йому лише місяць, — хрипко сказала дівчина. — Він уже хоче до інших, але ми тримали його тут, не хотіли відпускати, принаймні не одразу. Думали, може якось пізніше. Ми не знали, що робити, не могли наважитися. — Її великі темні очі зблиснули у німому благанні, а тоді знов згасли. — Тут важко щось вирішити.

Чоловік розв’язав важку коричневу мотузку і зняв з коробки кришку.

— Ось. Можете поглянути.

Це був найменший повзун з тих, яких Ґретрі доводилося бачити. Блідий і м’який, менш ніж фут завдовжки. Він заповз у куток коробки і скрутився клубочком у брудному місиві з пожованого листя і якогось воску. Прикритий цим напівпрозорим шаром, він спав, не звертаючи на них жодної уваги. Вони були поза межами його розуміння. Ґретрі відчував, як у ньому прокидається дивний безпорадний жах. Він відступив, і молодик повернув кришку на місце.

— Ми одразу зрозуміли, що сталося, — сказав він хрипко. — Одразу, щойно він народився. Ми вже бачили одного на дорозі, одного з перших. Боб Даґлас змусив нас прийти і подивитися на їхнє з Джулі дитя. Це було ще до того, як вони стали переповзати вниз і збиратися в яру.

— Розкажи йому, що трапилося, — наказала місіс Гіґґінз.

— Даґлас розбив йому каменюкою голову, а тоді облив бензином і спалив. Минулого тижня вони з Джулі спакувалися і виїхали.

— Багатьох з них знищили? — видушив із себе Ґретрі.

— Достатньо. Багато чоловіків, коли бачать таке, навісніють, і їм важко за це дорікнути. — Чоловік розпачливо відвів темні очі. — Я сам ледь стримався.

— Може, це було б на краще, — пробурмотіла його дружина. — Може, мені не слід було тебе спиняти.

Ґретрі підняв картонну коробку і пішов до дверей.

— Ми зробимо все якнайшвидше. Вантажівки вже в дорозі, маємо впоратися за день.

— Дякувати Богу, — сказала місіс Гіґґінз млявим байдужим голосом. Вона тримала двері відчиненими, Ґретрі проніс коробку через темний поцвілий будинок і спустився просілими сходами ґанку під яскраве полудневе сонце.

Місіс Гіґґінз зупинилася біля червоної герані й узяла до рук свою лійку.

— Коли будете забирати їх, прихопіть усіх, не проминіть жодного. Добре?

— Так, — пробурмотів Ґретрі.

— Залиште тут людей і кілька вантажівок, продовжуйте перевіряти. Щоб ми більше ніколи жодного з них не бачили.

— Коли ми відселимо людей від радіаційної станції, більше не мало би бути...

Він затнувся. Місіс Гіґґінз вже поливала герань, повернувшись до нього спиною. Довкола неї дзижчали бджоли, квіти байдуже похитувалися під гарячим вітром. Стара перейшла за ріг будинку, згорбившись зі своєю лійкою. Незабаром вона зникла, і Ґретрі залишився з коробкою сам.

Знічений і збентежений, він повільно спустився схилом і пішов через поле до яру. Водій таксі стояв біля своєї машини, курив сигарету і терпляче на нього чекав. Колонія повзунів спокійно працювала над своїм містом. Там були вулиці й провулки, на одному із входів він помітив заплутані закарлючки, що могли б бути літерами. Деякі повзуни працювали групами, встановлюючи разом якісь складні конструкції, призначення яких Ґретрі не розумів.

— Поїхали, — кинув він стомлено до водія.

Водій посміхнувся й смикнув задні двері.

— Я не вимикав лічильник, — сказав він з хитрим виразом на щурячому обличчі. — Вам і так усе відшкодовують, тож вам байдуже.

Він будував, і що більше будував, то більше йому це подобалося. Тепер місто було вже майже вісімдесят миль углиб і п’ять — у діаметрі. Весь острів став величезним містом, яке щодня все дужче розросталося й перепліталося. Зрештою вони дістануться до землі за океаном і тоді вже візьмуться до справи всерйоз.

Праворуч тисячі його братів і сестер безупинно трудилися, укріплюючи стіни головної зали розмноження. Щойно її добудуть, усі почуватимуться краще: матері якраз починали народжувати своїх малюків.

Це його непокоїло і навіть трохи псувало радість від будівництва. Він бачив одного з перших новонароджених — перед тим, як того швидко заховали. Було вирішено про це мовчати, але тоді він встиг на мить побачити голову й куценьке тіло з неймовірно твердими відростками. Обличчя новонародженого було червоним, він кричав, скімлив, булькотів й дриґав своїми ніжками.

Зрештою хтось з переляку добив потвору каменюкою. Він сподівався, що більше таких не з’явиться.

Комерційна пропозиція

Зусібіч ревіли маршрутні кораблі. Ед Морріс втомлено повертався додому на Землю після довгого важкого дня в офісі. Траси між Ґанімедом і Террою були вщерть забиті виснаженими похмурими службовцями. Юпітер саме був у протистоянні до Землі[1], тож дорога забирала добрячі дві години. Кожні кілька мільйонів миль весь величезний потік намертво застрягав: спалахували світлофори, і центральні транспортні артерії заповнювали кораблі з Марса й Сатурна.