Повне зібрання короткої прози. Том 3

— Геть з дороги! — гаркнув Морріс. Робот від’їхав убік, і він разом з іншими понурими чоловіками й жінками перейшов вулицю.

Торгові роботи були скрізь: жестикулювали, благали, дратували. Один погнався за Моррісом, і той пришвидшив крок.

Робот його наздогнав і почав вихваляти свій товар, намагаючись привернути до себе увагу. Він їхав поруч з ним до самого пагорба, на якому стояв житловий модуль, і не здавався, аж доки Морріс не схопив камінь з узбіччя і жбурнув у нього.

Морріс зайшов у дім і замкнув двері. Робот повагався, а тоді розвернувся і помчав за жінкою, що важко вибиралася на пагорб, несучи оберемок пакунків. Вона намагалася прослизнути повз нього, але марно.

— Любий! — вигукнула Саллі. Схвильована, із сяючими очима, вона вже квапилася до нього з кухні, витираючи дорогою руки об свої синтетичні шорти. — Ох ти ж бідолашний! Ти виглядаєш таким втомленим!

Морріс зняв капелюх і пальто, а тоді поцілував дружину в голе плече.

— Що на вечерю?

Саллі заховала пальто і капелюх у шафу.

— Дикий ураніанський фазан, твій улюблений.

У Морріса потекла слина, крихітна крапля енергії повернулась у його виснажене тіло.

— Не жартуєш? Ми щось святкуємо?

У карих очах його дружини забриніли сльози співчуття.

— Милий, сьогодні ж твій день народження. Тобі виповнюється тридцять сім. Ти забув?

— Так, — Морріс злегка усміхнувся. — Я й справді забув. — Він перейшов на кухню. Стіл уже був накритий: вершкове масло і білий хліб, картопляне пюре і зелений горошок. У чашках парувала гаряча кава. — Боже мій, а й справді є привід відсвяткувати.

Саллі натиснула кілька кнопок на плиті, і на стіл виїхав розігрітий фазан у контейнері, що акуратно сам розпакувався.

— Помиєш руки, і можемо їсти. Поквапся, доки все не охололо.

Морріс підніс руки під мийну щілину, а потім вдячно всівся за стіл. Саллі розклала по тарілках ніжного запашного фазана, і вони заходилися їсти.

— Саллі, — сказав Морріс, коли тарілка вже була порожня. Він відхилився на спинку сидіння і попивав каву. — Я більше так не можу, треба щось робити.

— Ти маєш на увазі з дорогою на роботу? Якби ж ти отримав роботу на Марсі, як Боб Янґ! Може, якщо ти звернешся до Комісії з працевлаштування і поясниш їм, наскільки виснажує...

— Річ не в дорозі. Просто вони всюди, скрізь, підстерігають мене удень і вночі.

— Хто, любий?

— Роботи, що продають товари. Щойно я приземляюся. Роботи, аудіо- і відеооголошення, які проникають просто в мозок. Вони переслідують людину аж до смерті.

— Я знаю, — Саллі співчутливо поплескала його по руці. — Мене вони теж переслідують цілими табунами у крамницях. І говорять всі одночасно. Це справді збиває з пантелику, бо неможливо зрозуміти й половини з того, що вони говорять.

— Ми повинні вирватися.

— Вирватися? — Салі завагалася. — Що ти маєш на увазі?

— Ми маємо втекти від них, вони нас знищують.

Морріс попорпався в кишені, обережно витягнув крихітний клаптик металевої фольги, розгорнув його і розгладив на столі.

— Поглянь на це. Це гуляло по офісу, між хлопцями, а я забрав собі.

— Що це таке? — Саллі насупила брови, намагаючись розібрати слова. — Любий, здається, що тут не все. Має бути ще якась інформація.

— Новий світ, — м’яко сказав Морріс. — До якого вони ще не дісталися. Це дуже далеко звідси, за межами Сонячної системи, десь поміж зірок.

— Проксима?

— Двадцять планет, з них половина населені. Там лише кілька тисяч людей — робітники і вчені з родинами, кілька промислових розвідувальних бригад. Землю дають безкоштовно.

— Але ж це так... — Саллі скривилася. — Любий, але ж вона не дуже розвинена. Тут пишуть, що життя там подібне на життя людей у двадцятому столітті. Унітази, ванни, авто на бензині...

— Так і є, — Морріс згорнув клаптик пожмаканої металевої фольги, його обличчя спохмурніло і стало дуже серйозним. — Повернення на сто років у минуле, там нічого цього не буде, звісно, — він обвів рукою плиту і меблі у вітальні. — Доведеться обходитися без багатьох речей, звикнути до простішого життя, яким жили наші предки. — Він намагався усміхнутися, але обличчя його не слухалося. — Хотіла б так? Жодних оголошень, торгових роботів, транспорт рухається зі швидкістю шістдесят кілометрів за годину, а не шістдесят мільйонів. Ми могли б замовити переїзд на одному з великих транс-системних лайнерів. Я міг би продати свою маршрутну ракету...

Запала тривожна мовчанка.

— Еде, — сказала зрештою Саллі. — Гадаю, нам треба це краще обміркувати. А як же твоя робота? Що ти робитимеш?

— Та щось знайду.

— Але що?! Хіба ти не мав би продумати все наперед? — у її голосі з’явилися пронизливі нотки роздратування. — Мені здається, ми повинні більше про це поговорити, перш ніж усе кинути і просто полетіти геть.

— Якщо ми цього не зробимо, — повільно сказав Морріс, намагаючись не підвищувати голосу, — вони нас дістануть. У нас обмаль часу. Я не знаю, скільки ще зможу від них відбиватися.