Правда

Крім того, в стайнях у Віллі багато хто тримав власних коней. Тож біля них весь час юрмився народ. Клишоногі гобліноподібні прислужники, що порались на стайнях, ніколи не завдавали собі клопоту перепиняти кого б то не було, якщо тільки не виглядало на те, що цей хтось заховав під одягом коня.

Вільям озирнувся, і тут голос звідкись із боку огорнутих імлою денників сказав:

— Др-руже, зажди.

Він втупився в сутінки. З денників на нього дивились кілька коней. Подалі водили в різних напрямках інших коней, десь перегукувались люди — звичайний для стаєнь гармирдер. Але саме в тій ділянці простору, звідки, здавалось, почувся голос, панувала зловісна тиша.

— Мій абонемент дійсний ще два місяці, — сказав він у темряву. — І, даруйте мені, попередній набір столового срібла, швидше за все, виготовляли з суміші свинцю та перегною.

— Я — не гр-рабіжник, друже, — сказала темрява.

— Хто тут?

— Ти знаєш, що тобі треба для здоров’я?

— Ну… авжеж. Робити зарядку, регулярно харчуватися, повноцінно спати, — Вільям роздивлявся довгі обриси денників. — Гадаю, насправді ви мали на увазі, чи знаю я, що мені для здоров’я не треба. В контексті важких тупих предметів та гострих металевих виробів. Так?

— В цілому, так. Ні, не ворушись. Стій там, де я тебе бачу, і все буде добре.

Вільям поміркував над цим.

— Так, але якби я стояв там, де ви мене не бачите, все було б іще краще.

Хтось зітхнув.

— Слухай, давай зустрінемось на середині… Ні! Стій!

— Але ж ви сказали…

— Просто стій на місці, мовчи і слухай!

— Гаразд.

— Я чув пр-ро місцеперебування певного собаки, котрий багато кого цікавить, — повідомив таємничий голос.

— А. Он що. Так, його шукає Варта. І що? — Вільямові здалося, що він розрізняє в мороці дещо темнішу масу. Більше того — він відчув Запах, незважаючи навіть на загальну атмосферу стаєнь.

— Рон? — сказав він.

— Я що, говорю, як Рон? — спитав голос.

— Не… не дуже. Тож із ким маю честь?

— Можеш звати мене… Кость^{21}.

— Кость?

— Щось не так?

— Та наче ні. Чим можу служити, пане Костю?

— Пр-рипустімо, хтось знає, де той бідолашний песик, але не хоче мати спр-рав із Вартою, — сказав голос Костя.

— Чому?

— Припустімо, Варта може спричинити ускладнення в житті певної особи. Це — одна з пр-ричин.

— Гаразд.

— Припустімо також, що містом вештаються негідники, котр-рі дуже хотіли б, аби бідолашний песик ніколи нічого не розповів. І навіть Варта може його не захистити. Варті ж собаки все одно.

— Справді?

— О, так, Варта думає, що собаки зовсім не мають пр-рав. І це — ще одна причина.

— Є й третя причина?

— Так. Я читав в газеті про винагор-роду.

— А. І що?

— Там була помилка. Написано — двадцять п’ять доларів, а тр-реба — сто.

— Он як. Розумію. Але звести на пси цілих сто доларів — це забагато, пане Костю.

— Не на цього пса, якщо ти мене розумієш, — заперечила темрява. — Цей пес має що р-розказати.

— Та невже? Певно, це — знаменитий на весь Анк-Морпорк пес, що вміє розмовляти?

Кость загарчав.

— Собаки не вміють р-розмовляти, це всі знають. Але є ті, хто розуміють собачу мову.

— Тобто перевертні?

— Пр-риблизно такого р-роду.

— Але єдиний перевертень, якого я знаю, працює у Варті, — сказав Вільям. — Тобто ви пропонуєте мені сплатити вам сотню тільки за те, щоб я мав можливість передати Гава Варті?

— Ти ж знайшов спільну мову з Ваймзом, хіба ні? — спитав Кость.

— Але ж ви сказали, що не довіряєте Варті. Як вам відомо, я завжди слухаю, що мені кажуть.

Кость хвильку помовчав. Тоді сказав:

— Гар-разд. Собака та перекладач. Сто п’ятдесят доларів.

— Те, що може розказати цей собака, має відношення до подій у палаці кілька днів тому?

— Можливо, можливо. Дуже навіть можливо. Можливо, це саме так і є.

— Я хочу бачити, з ким я розмовляю, — оголосив Вільям.

— Неможливо.

— От біда, — сказав Вільям. — Що ж, ви мене переконали. Я просто піду, візьму сто п’ятдесят доларів, чом би й ні, принесу їх сюди й віддам вам, еге ж?

— Гарна думка.

— Неможливо.

— О, то ти мені не віриш? — сказав Кость.

— Саме так.

— Гм… Припустімо, я р-розкажу частину інформації за спасибі. Так би мовити, дам лизнути ескімо.

— Далі.

— Це не Ветер-рані порізав того чоловіка. Це був інший чоловік.

Вільям занотував це, а потім перечитав.

— І що це дає? — сказав він.

— Це важливо. Навряд чи багато хто про це знає.

— Бо тут нічого знати! Є описання того чоловіка?

— У нього на литці собачий укус, — сказав Кость.

— Завдяки цьому його легко буде впізнати на вулиці, правда ж? От тільки що мені робити — потайки задирати перехожим холоші?

Голос Костя видався ображеним.

— Все чесно, я дав тобі новини. Якщо вони з’являться в газеті, це стур-рбує певних осіб.

— Авжеж — вони турбуватимуться, чи не з’їхав я з глузду! Ви повинні розповісти мені щось серйозніше. Ви можете його описати?

Кость хвилину помовчав, а коли його голос почувся знову, він лунав невпевнено.

— Ти маєш на увазі, як він виглядає? — спитав він.

— Звісно!

— Гм… Розумєш, ми… Тобто — ми ж говоримо про собаку! А пер-ресічний пес здебільшого дивиться знизу вгору. І людина для нього, як правило, виглядає наче гор-ра з двома ніздрями на вер-рхівці… Я так думаю.