Правда про Росію

Бєлінський до цього додає, що в Росії також більша частина кліру була байдужа в оправах віри: «Релігійність не проявляється в русскому народі навіть у духівництві, бо деякі поодинокі вийняткові особи, що визначалися своєрідною холодною аскетичною поверховністю, нічого не доводять. Але більшість нашого духівництва завжди визначалася лише грубими черевами, схоластичним педантизмом та грубою неосвіченістю. Було б несправедливо закидати їм релігійну нетолерантність або фанатизм; вони скоріше славні зі своєї взірцевої байдужосте у справах віри.»

На думку Бєлінського, Гоголь забув Христа і став покірним знаряддям оборонців темряви та кріпацтва. Він закидає Гоголеві потворну оборону рабовласництва православ’ям:

«Тому ви не могли помітити, що Росія вбачає свій рятунок не в містицизмі, не в пієтизмі, а в поступі цивілізації, освіті та людяності. Не проповіді вона потребує (їх вона наслухалась досить!), не молитов (вона дуже часто їх проказувала!) але того, щоб у народі збудилося почуття людської гідносте, що протягом стількох віків було загублене в смітті та бруді — вона потребує правних основ і законів, не в згоді з наукою церкви, а згідних із здоровим людським розумом та справедливістю. Але замість того вона являє собою жахливе видовище країни, де одні люди торгують другими людьми... Країни, де немає не лише жодних забезпечень для людської особи, ані для чести та власносте, але навіть поліційського порядку, де існують лише безкінечно великі корпорації розмаїтих злодіїв та розбійників за покликанням...

Оце є питання, яким болісно переймається ціла Росія, що лежить у глибокому сні. І саме в цей час виступає перед суспільством великий письменник з книгою, в якій він, в ім’я Христа та церкви, навчає жорстокого рабовласника, як видобути більше грошей зі свого кріпака... Та після цього ви ще хочете, щоб вам вірили щодо щиросте завдань вашої книги! Ні! коли б ви справді були сповнені Христовою, а не диявольською наукою, то ви напевно не написали б своєї книги. Ви сказали б рабовласникові, що селяни є його братами у Христі та що брат не може бути рабом брата... Або дасть йому свободу, або не обтяжуватиме селян надмірною працею. Ображене почуття себелюбства можна ще стерпіти; я мав би досить розсудливосте, щоб обійти мовчанкою таку образу коли б уся справа полягала в цьому; але ображене почуття справедливосте, ображене почуття людської гідносте є нестерпним: не можна мовчати, коли під прикриттям релігії та під охороною кнута проповідується брехня і аморальність, начебто вони були правдою та чеснотою».

Маркіз де Кюстін висловлювався про московську церкву далеко стриманіше, але в основному говорив те саме, наприклад: «Коли церква зрікається свободи, вона втрачає моральну чесноту; рабиня, вона породжує лише рабство» (Лист 23). «Грецьке російське духівництво ніколи не було й ніколи не буде нічим іншим, як тільки поліцією, одягненою в трохи відмінну від війська уніформу імперії. Під керуванням імператора попи та їхні єпископи є полком урядовців...» (Резюме з подорожі).

Отже Бєлінський у листі до Гоголя вияснив роль московської церкви повніше і глибше та значно гостріше затаврував її ганебне становище та її ганебну роль. Атому здається не вадило б, коли б паризьке «Общество борьби с клеветой на историческую Россию» у своїх відозвах та закликах, крім Кюстіна з Анрі Мартеном та Жаком Бенвілем, згадувало також і своїх — Бєлінського, Чаадаева, Герцена...

Гоголь, до речі, не виявляв зарозумілости. На лист Бєлінського, в якому була звернена увага на повне незнання Гоголем Росії, сам Гоголь у своїй відповіді повністю погодився з Бєлінським, написавши йому: «Ви совершенно праві, я не знаю Росії».

Дослідники життєпису Гоголя подають, що не враховуючи Петербургу, якого ніхто з них не зараховував до Росії, Гоголь у своїх подорожах по Росії, із зупинками в родині Аксакових у Москві, перебув у цій країні не багато більше днів, ніж де Кюстін під час своєї короткої подорожі по Росії від липня до вересня 1839 року.

Шарль Кене пише, що німецький дослідник Рейнольд («Geschichte der russischen Literature, 265), а згодом Валішевський («Litterature Russe», 261) не безпідставно звернули увагу на той цікавий момент, що «Ревізор» Гоголя та «Філософічний лист» Чаадаева з’явилися одного й того самого року (1836). По своїй появі ці твори викликали велику бурю протестів. Шарль Кене пише:

«25 травня — 6 червня 1836 року Гоголь, одночасно знеохочений та переляканий виступами суспільносте проти «Ревізора», залишивши Росію, вирушив до Гамбургу. Того самого дня Щепкін вперше ставив «Ревізора» в Москві. Після суцільного шуму, що виник у Петербурзі; після обурення, що піднялося у літературному світі, можна було чекати лише сенсаційної вистави.

Успіх був скандальний. Не фартовий, майбутній видавець «Філософічного листа» Чаадаева — Надєждін писав тоді у «Молві»:

«Комедію місцями дуже оплескували, але, коли завіса опустилася, не було чути ані слова; це те, що мало бути й сталося».