Precedent UA — 2015

Фактичні обставини справи: У 1998 році заявникові був виставлений діагноз — хронічна шизофренія. В березні 2001 року заявника засудили за крадіжку та хуліганство на півтора роки позбавлення волі з відстрочкою виконання вироку. Під час іспитового строку 15 квітня 2002 року заявник був затриманий та звинувачений у крадіжці та хуліганстві. Того ж дня він пройшов судово — медичне обстеження в місцевій лікарні, де йому виставили діагноз — шизофренія, але підтвердили можливість перебування під вартою. Московський суд міста Харкова 5 липня виніс рішення про необхідність проведення примусового психіатричного лікування заявника. Коли 8 липня заявник почав поводити себе збудливо, троє охоронців медичного відділення слідчого ізолятору, де перебував заявник, побили його гумовими дубинками, кинули на підлогу та надягнули наручники. Після чого його помістили до карцеру, де він провів 9 днів, п'ять із яких на ньому постійно були одягнені наручники. Мати заявника поскаржилася на такі дії до правоохоронних органів. Спершу перевірку проводив начальник слідчого ізолятору, а лише через рік справу розслідувала прокуратура, що відмовила в порушенні кримінальної справи. Мати заявника оскаржила це рішення. Її скарга була задоволена, справа направлена на розслідування, але з часом знову була винесена відмова, що була нею оскаржена. І того разу суд також задовольнив її скаргу та направив справу на розслідування. На момент винесення Судом цього рішення розслідування ще проводилося.

Суд встановив, що тримання під вартою заявника після винесення рішення про направлення його на примусове психіатричне лікування є порушенням права на свободу, а також, що в порушення цього права заявник не мав можливості ініціювати перегляд законності його утримування під вартою; використання гумових дубинок в справі заявника було необґрунтованим і складало нелюдське поводження; застосування до заявника у психіатричному відділенні наручників протягом 7 днів було нелюдським та принижуючим гідність поводженням; утримування заявника в одиночній камері в наручниках вказує на ненадання медичної допомоги йому; державні органи не провели ефективного розслідування скарг матері заявника на неправомірні дії щодо нього з боку представників державного органу, оскільки розслідування проводив спершу начальник слідчого ізолятору; мати заявника була формально повідомлена про закриття кримінальної справи лише 1 жовтня 2004 року, тобто за 2 роки та 2 місяці після інциденту, і через рік після початку розслідування цієї справи прокуратурою; розслідування прокуратурою проводилося неналежне, оскільки не допитувалися повторно свідки, не проводилося медичне обстеження заявника.

Представник заявника в Суді: адвокат Аркадій Бущенко

Суд визнав порушення статті 3, статті 5 §§ 1 та 4 Конвенції.

Норми національного законодавства, що пов’язані із рішенням: статті 28, 29 Конституції України, статті 19, 92, 94–96, 365, 367 Кримінального кодексу від 05 квітня 2001 року, статті 101, 148, 149, 150, 155, 156, 237, 241, 205, 347, 349, 402, 416, 424, 417, 418, 419, 421 Кримінально — процесуального кодексу України, статті 221, 256, 257, 258 Цивільного процесуального кодексу 1963 року, статті 8, 18 Закону України «Про попереднє ув’язнення» 1993 року, статті 19, 20, 21 Закону України «Про психіатричну допомогу», п. п. 4, 6, 7, 14, Постанови Кабінету Міністрів України № 49 від 27 лютого 1991 року «Про затвердження Правил застосування спеціальних засобів при охороні громадського порядку», Наказ № 346/877 Міністерства охорони здоров'я від 19 грудня 2000 року «Про заходи щодо запобігання небезпечним діям з боку осіб, які страждають на тяжкі психічні розлади», Наказ № 397 Міністерства охорони здоров'я, Постанова Пленуму Верховного Суду України № 15 від 26 грудня 2003 року «Про судову практику у справах про перевищення влади або службових повноважень», Постанова Пленуму Верховного Суду України № 2 від 19 березня 1982 року «Про практику застосування судами примусових заходів медичного характеру» (з поправками від 4 червня 1993 року) і постанова Пленуму Верховного Суду України № 7 від 3 червня 2005 року «Про практику застосування судами примусових заходів медичного характеру та примусового лікування».

Основні тези:

«Суд нагадує, що застосування до особи, позбавленої свободи, фізичної сили способом, який не є абсолютно необхідним з огляду на її поведінку, принижує людську гідність і, в принципі, становить порушення права, встановленого статтею 3» (§ 131)

«В цій справі Суд вважає, що застосування наручників до психічно хворого заявника протягом семи днів без якого — небудь психіатричного обґрунтування, чи ненадання медичної допомоги у зв’язку із ушкодженнями, спричиненими йому під час насильницького утримування та нанесених собі під час перебування у карцері повинно розглядатися як нелюдське та принижуюче гідність поводження.» (§ 145)