Нічого й казати, що всі чотири гармати утримувалися в зразковому порядку. Відтоді як їх витягли з води і доставили на берег, Пенкроф, не шкодуючи сил і часу, натирав їх, змазував жиром, полірував, чистив затвор, замок, затискний гвинт. І зараз гармати блищали так, немов знаходилися па борту військового американського фрегата.
Отже, того дня, у присутності всіх колоністів, включаючи, зрозуміло, Топа і дядечка Юпа, були по черзі випробувані всі чотири гармати. їх зарядили піроксиліном, врахувавши його вибухову силу, що, як ми говорили, вчетверо перевершувала вибухову силу звичайного пороху; снаряди мали конічну форму.
Пенкроф тримав у руці шиур запального ґнота, готуючись діяти.
За знаком Сайреса Сміта прогримів постріл. Ядро, пущене вбік моря, пронеслося над острівцем і зникло десь удалині, так що визначити точну відстань було неможливо.
Другу гармату навели на крайню точку мису Знахідки, і ядро, вдарившись об гострий виступ скелі на відстані приблизно трьох миль від Гранітного палацу, рознесло його на шматки.
Навів гармату і вистрілив Герберт, і чи треба говорити, як він пишався своїм першим пострілом. Але, мабуть, ще більше втішився Пенкроф. Адже це його синок виявився таким влучним гармашем.
Третє ядро, послане в напрямку гряди дюн, що йде вздовж, берега бухти З’єднання, вдарилося в пісок на відстані чотирьох миль від Гранітного палацу, потім силою рикошету підскочило й упало в море, піднявши фонтани бризок.
Готуючись до четвертого пострілу, Сайрес Сміт збільшив кількість піроксиліну, бажаючи випробувати граничну далекобійність гармат. Потім поселенці відійшли вбік на випадок, якщо гармату розірве, і ґніт підпалили за допомогою довгого шнура.
Пролунав оглушливий гуркіт, але зброя витримала, і поселенці, кинувшись до вікна, побачили, як ядро зрізало верхівку скелі на мисі Щелепи, на відстані приблизно п’яти миль від Гранітного палацу, і зникло у водах затоки Акули.
— Ну, що ви скажете, містере Сайрес, про нашу батарею? — запитав Пенкроф, чиї шалені крики захвату мало не заглушали гуркіт стрілянини. — Нехай до Гранітного палацу сунуться тепер хоч усі пірати Тихого океану, — ласкаво просимо! Спробуй ступи тепер на берег без нашого дозволу.
— Повірте мені, Пенкрофе, — відповів інженер, — краще обійтися без таких експериментів.
— Так, до речі, — вигукнув моряк, — що ми будемо робити із шісткою. шибеників, що тиняються островом? Виходить, нехай собі розгулюють нашими лісами, луками і полями? Так ці пірати — справжні ягуари, з ними, як з ягуарами, і треба поводитись. А ви як думаєте, Айртоне? — звернувся Пенкроф до свого приятеля.
Айртон не відразу відповів, і Сайрес Сміт пошкодував, що моряк необачно поставив подібне запитання. Він із хвилюванням чекав відповіді Айртона.
— Я сам був таким ягуаром, містере Пенкроф, — зніяковіло вимовив Айртон, — і не маю права висловлювати своєї думки.
І він повільним кроком вийшов з кімнати. Пенкроф усе зрозумів.
— Ох я дурень, ох телепень! — вигукнув він. — Бідний Айртон!
Але я хотів тільки довідатися його думку, він має право її висловити, як і кожен з нас.
— Абсолютно справедливо, — підтвердив Гедеон Спілет, — але стриманість Айртона робить йому честь, і ми повинні поважати те почуття, з яким він згадує своє минуле.
— Вирішено, містере Спілет, — відгукнувся моряк, — більше я вже ие промахнуся! Та краще свого власного язика проковтну, ніж скривджу Айртона! Але повернімося до питання про піратів. На мій погляд, вони не вправі розраховувати на наше милосердя, і ми повинні якомога швидше очистити від них острів.
— Ви дійсно так вважаєте, Пенкрофе? — запитав інженер.
— Так, вважаю.
— А чи не краще, перш ніж діяти нещадно, почекати? Можливо, вони і не зважаться на нові ворожі дії.
—А того, що вони, зробили, ви вважаєте, недостатньо? — відповів запитанням на запитання Пепкроф, який не розумів подібних коливань.
— Але ж вони можуть змінитися на краще, — заперечив Сайрес Сміт, — хто знає, можуть навіть.покаятися...
— Це вони покаються?! — вигукнув моряк, знизуючи плечима.
— Пенкрофе, згадай про Айртона! — сказав Герберт, беручи моряка за руку. — Став же він чесною людиною.
Пепкроф по черзі оглянув своїх товаришів. Ніколи б він не подумав, що його пропозицію так приймуть. Людина відверта і сувора, він і на мить не припускав, що комусь спаде на думку загравати з піратами, які висадилися на їхній острів, починати переговори з поплічниками Боба Гарвея, з розбійницьким екіпажем «Швидкого»; він щиро вважав їх дикими звірами, яких варто знищувати, неначе хижаків, без вагань і докорів сумління.
— Погляньте-но! — Вигукнув він. — Усі проти мене одного! Ви бажаєте великодушничати з цими пройдисвітами! Нехай буде по-вашому. Тільки дивіться, аби нам потім не покаятися.
— Нам не загрожує ніяка небезпека, — заперечив Герберт, — адже ми будемо насторожі.