Презентация PowerPoint

— Жодного, — відповів журналіст. — Та якби раптом і з’явився в грізну хвилину якийсь невідомий рятівник, чому ж він кинув вас після того, як вирвав з безодні океану?

— Справді, дорогий Спілете. Послухай, Набе, — додав інженер, пильно дивлячись па свого слугу. — Можливо, це все-таки ти... Може, від горя в тебе тоді в голові потьмарилося, і ти забув... Так пі, яка безглузда думка... А сліди ці ще цілі? — запитав Сайрес Сміт.

— Так, деякі цілі, — відповів Наб. — Он там, біля внутрішнього схилу цієї дюни, сліди збереглися, — вони були тут захищені від вітру і від дощу. А всі інші буря знищила.

— Пенкрофе, — сказав Сайрес Сміт, — візьміть, будь ласка, мої черевики, подивіться, чи підходять вони до відбитків на піску.

Моряк виконав його прохання; разом з Гербертом він пішов слідом за Набом до того місця, де збереглися сліди па піску.

Залишившись наодинці з репортером, Сайрес Сміт сказав:

— Тут відбулося щось незбагненне!

— Зовсім незрозуміле! — підтвердив Гедеоп Спілет.

— Не будемо поки що вникати у всілякі загадки, дорогий Спілете. Поговоримо про це пізніше.

За хвилину Наб і Герберт повернулися. Ніяких сумнівів пе виникало: підошви черевиків Сайреса Сміта точно збігалися з уцілілими відбитками. Отже, сліди на піску належали Сайресу Сміту.

— Ну, от і добре, — сказав він. — Виходить, це в мене самого був провал у пам’яті, у якому я запідозрив Наба. Я йшов, як сновида, зовсім не усвідомлюючи, що кудись іду. А привів мене сюди Топ, привів, керуючись своїм інстинктом. І віц же врятував мене з хвиль... Йди сюди, Топе, йди, гарний мій пес!

Красень пес з радісним виском кинувся до хазяїна. І, звичайно, був нагороджений за свою відданість незліченними ласками.

Читач, безумовно, погодиться, що пояснити порятунок Сайреса Сміта як-небудь інакше було неможливо і тому ця честь цілком належала Топу.

Близько полудня Пенкроф запитав інженера, чи можна тепер перенести його до притулку. Замість відповіді Сайрес Сміт зусиллям волі змусив себе піднятися, але відразу ноги в нього підкосилися, і, щоб не впасти, він схопився за плече Пенкрофа.

— Добре вже, добре! — сказав Пенкроф. — Подати карету пану інженеру!

Принесли ноші, покриті м’яким мохом і травою, вклали иа них Сайреса Сміта і понесли його до берега. Пенкроф узявся за ноші попереду, а Наб позаду.

До Нетрів треба було пройти вісім миль, а до того ж нести хворого потрібно було повільно, не поспішаючи, і, мабуть, часто зупиняючись, тому мандрівники розраховували, що вони дістануться до місця годин за шість.

Як і раніше дув сильний вітер, але дощ, па щастя, перестав. Лежачи па ношах, інженер підвівся иа лікті й оглядав берег, особливо верхню терасу. Він ие промовив пі слова, але дивився уважно, і, безумовно, обриси цього узбережжя, його піски, скелі й ліси закарбувалися в пам’яті інженера Сміта. Одначе години за дві втома взяла своє, він витягнувся на ношах і заснув.

О пів иа шосту вечора маленький караван досяг зрізаного кута гранітного кряжа, а незабаром дістався до Нетрів.

Усі зупинилися. Ноші опустили на землю. Сайрес Сміт не прокинувся — так міцно він спав.

На превеликий свій подив, Пенкроф побачив, що буря, яка шаленіла виочі, змінила вже знайому картину. Сталися досить значні обвали, иа піску лежали великі брили, що скотилися, весь берег килимом устеляв товстий шар водоростей. Очевидно, хвилі, перекочуючись через острівець, доходили до підніжжя гранітного кряжа.

Перед входом до притулку земля була порита — безумовно,

і на ці брили кидалися приступом нищівні морські вали.

Страшний здогад майнув у голові Пеикрофа, і він прожогом кинувся в кам’яний прохід. Але негайно ж вибіг звідти і завмер біля входу, розгублено дивлячись на товаришів...

Вогонь згас. Мокра земля перетворилася на бруд. Обпалена ганчірка, яка повинна була заміняти трут, зникла. Море, проникнувши в глибину коридору, усе там перевернуло, усе знищило!

РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТИЙ

Сайрес знову з товаришами. — Досліди Пенкрофа. — Безуспішна спроба. — Острів чи материк? — Задуми інженера Сміта. — В якому місці Тихого океану? — У лісовій хащі. — Соснова шишка. — Полювання на водяну свинку. — Багато-обіцяючий димок

Моряк коротко переповів Гедеону Спілету, Герберту і Набу про скоєне ураганом. Однак нещастя, на думку Пенкрофа, здатне породити сумні наслідки, вплинуло иа товаришів славного моряка далеко по-різному.

Наб був такий щасливий з поверненням хазяїна, що не чув Пенкрофа, — точніше, не бажав затьмарювати своєї радості.

Герберт, здавалося, до деякої міри розділяв побоювання моряка.

А журналіст, вислухавши нарікання Пенкрофа, відповів досить просто:

— Повірте, ІІеикрофе, мене це найменше цікавить.

— Та я ж говорю вам, що в пас немає вогню!

— Подумаєш!

— І ніяк його тепер добути.

— Нісенітниця!

— Та.що ви, містере Спілет!..