Презентация PowerPoint

Поселенці, згадуючи про багатства, що зберігалися в коморі, втрачали розсудливість і, незважаючи на вмовляння інженера, все більше дратувалися, відверто кажучи, не без причин.

— Препаскудна історія, — зрештою сказав журналіст, — і, справді, немає підстави думати, що вона коли-небудь скінчиться.

— Одначе настав час виганяти негідників! — скипів Пенкроф. — Ми впораємося і з' двадцятьма мавпами! Тільки б схопитися з ними; невже ніяким способом до них не дістатися?

— Є один шлях, — відповів інженер, який/мабуть, щось придумав.

— Один? ІЦо ж, і це добре, оскільки інших немає. Який же?

— Спробуймо спуститися до Гранітного палацу через старий водостік, — відповів інженер.

— Сто тисяч чортів! — крикнув моряк. — Як же я сам не здогадався!

. Дійсно, тільки таким шляхом і можна було дістатися до Гранітного палацу, позмагатися зі зграєю мавп і вигнати їх. Правда, отвір водостоку забили міцною кам’яною кладкою, яку доведеться зруйнувати; ну що ж, потім її можна відновити. На щастя, Сайрес Сміт ще не здійснив свого задуму і не затопив отвір, піднявши рівень води в озері, — отоді довелося б витратити чимало часу, щоб прокласти дорогу до будинку.

Уже минув полудень, коли колоністи, добре озброївшись і захопивши із собою мотики і заступи, залишили Нетрі, пройшли під вікнами Гранітного палацу, наказавши Топу залишатися па місці; вони збиралися дістатися лівим берегом ріки Віддяки до плато Круговиду.

Але не встигли вони зробити і п’ятдесятьох кроків, як почули лютий гавкіт собаки. Здавалося, Топ у розпачі кликав їх.

Вони зупинилися.

— Біжімо назад, — запропонував Пенкроф. Поселенці кинулися бігти щодуху берегом ріки.

Обігнувши кряж, вони побачили, що становище змінилося.

І справді, мавпи, охоплені раптовим і незрозумілим страхом, намагалися знайти шлях до втечі. Дві чи три металися, підбігаючи то до одного, то до іншого вікна, стрибаючи зі спритністю клоунів; мавди навіть не спробували спустити драбину і, мабуть, від страху забули, що це полегшило б їм відступ. Ось п’ять або шість мавп виявилися гарною мішенню, поселенці спокійно прицілилися і відкрили вогонь. Пролунали пронизливі крики, поранені й убиті тварини падали в кімнати. Інші ж почали стрибати вниз і розбивалися иа смерть; кілька хвилин потому в Гранітному палаці, мабуть, не залишилося жодної мавпи.

— Ура, ура! — закричав Пенкроф.

— Рано кричати ура, — зауважив Гедеон Спілет.

— Чому? Адже всі вони перебиті, — відповів моряк.

— Згодний, але до будинку ми все-таки увійти ие можемо. Ходімо до водостоку! — запропонував Пенкроф.

— Доведеться, — сказав інженер. — Одначе було б краще...

У цю мить, немов у відповідь па зауваження Сайреса Сміта, вони побачили, як драбина вислизнула через поріг, потім розгорнулася й упала вниз.

— Присягаюся трубкою! От здорово! — закричав моряк, дивлячись на Сайреса Сміта.

— Так, здорово! Але чи не занадто? — пробурчав інженер і

першим почав підніматися по драбині. ;

— Обережніше, містере Сайрес, — крикнув Пенкроф, — можливо, мавпи ще там...

— Зараз побачимо, — відповів інженер, не зупиняючись.

Його товариші піднімалися за

ним і за хвилину дісталися до порога. ■

Обшукали весь будинок.

Нікого не знайшли ні в кімнатах, ні в коморі — у ній чотирирукі добряче похазяйнували.

— А як же драбина? ■ занепокоївся моряк. ■ -Який джентльмен її спуі -тив?

Цієї миті пролунав крик, і величезна мавпа, яка сховалася в коридорі, кинулася до залу, — за нею гнався Наб.

— Ах ти розбійнику! — крикнув Пенкроф.

І він змахнув сокирою, збираючись розтрощити тварині голову, але Сайрес Сміт зупинив його, кажучи:

— Змилосердьтесь над мавпою, Пенкрофе!

— Пожаліти чорноморду тварину?

— Та вона ж скинула нам драбину.

Інженер сказав це таким дивним тоном, що піхто не зрозумів, говорить вій серйозно чи жартує.

Всі кинулися на мавпу, вона хоробро захищалася, але її повалили і зв’язали.

— Хух, — віддувався Пенкроф, — а що ж нам: з нею робити?

— Візьмемо в служіння, — відповів Герберт. Говорячи це, юнак і не думав кепкувати, — він знав, яку користь може дати розумна мавпа.

Всі з’юрмилися біля тварини й уважно її роздивлялися. Вона належала до того розряду людиноподібних, лицьовий кут яких не дуже відмінний від лицьового кута австралійців і готтентотів, Це був орангутанг, а орангутангам не властиві ні кровожерливість бабуїна, ні легковажність макаки, ні неохайність сагуїна, ні непосидючість маго, ні погані звички павіана! У представників цього сімействалюдииоподібіпгх спостерігаєш риси, що свідчать майже про людський розум. Ручні орангутанги вміло прислужують за столом, прибирають у кімнатах, дають лад одягу, чистять взуття, спритно користуються ножем, ложкою, виделкою і навіть п’ють вино... неначе двоногі слуги без мавп’ячої шкіри. Відомо, що орангутанг служив Бюффону²³, як відданий і старанний слуга.