Читаем Пригоди бравого вояки Швейка полностью

З цієї хвилини Швейк марно намагався зав’язати з єфрейтором розмову і по-дружньому пояснити, чому завжди кажуть, що єфрейтор це нещастя роти. Єфрейтор на це не відповідав і тільки похмуро кидав загрози: мовляв, невідомо, хто з них двох сміятиметься, коли приїдуть у бригаду. Словом, земляк себе не виправдав, а коли Швейк поцікавився, звідки він, єфрейтор відповів, що це Швейка не обходить.

Швейк заходив навколо нього з усіх боків. Розповідав, що це не вперше його ведуть під конвоєм і він завжди непогано розважався з тими, хто його супроводив. Єфрейтор мовчав, як риба. Та Швейк не вгавав.

- Мені здається, пане єфрейторе, вас, напевно, в житті спіткало якесь лихо, якщо ви втратили мову. Я знав багатьох сумних єфрейторів, але такої копиці нещастя як ви, пане єфрейторе, даруйте мені на слові, я ще не бачив. Довіртеся мені, розкажіть, що вас так муляє, може, я вам щось пораджу, бо солдат, якого водять під конвоєм, завжди має більший досвід, ніж ті, хто його вартує. Або знаєте що, пане єфрейторе, щоб дорога швидше минала, розкажіть мені що-небудь, ну, хоч би те, які у вас на батьківщині околиці, чи є там ставки, або, можливо, там є руїни якогось замку, тоді б ви могли нам розповісти якусь легенду, пов’язану з тими руїнами.

- Годі, з мене досить! - вигукнув несподівано єфрейтор.

- Ви щаслива людина, - сказав Швейк. - Деяким людям ніколи не буває досить.

- Нічого, тобі в бригаді покажуть, де раки зимують. А я з тобою воловодитись не хочу, - це були останні слова єфрейтора, після чого він остаточно замовкнув.

Розмова серед конвоїрів взагалі не клеїлася. Мадяр балакав з німцем на особливий манер, бо знав з німецької мови лише «jawohl» і «was»1. Коли німець йому щось розповідав, мадяр кивав головою і говорив «jawohl», а коли той замовкав, мадяр вимовляв «was», і німець знову починав говорити.

____________________

1 Так, що (нім.).


Конвоїр-поляк тримався аристократично. Ні на кого не звертав уваги і розважався тим, що сякався на землю, дуже зручно користуючись для цього пальцем правої руки, потім меланхолійно розмазував це прикладом гвинтівки по підлозі, а запаскуджений приклад елегантно витирав об штани, причому безперестанку бурмотів:

- Свята Панно.

- Ну, щось ти це не дуже вмієш, - звернувся до нього Швейк. - У нас на Боїшті у підвалі мешкав підмітайло Махачек. Так той звичайно сякався на вікно і так майстерно розмазував, що з того утворювалася картина, як Лібуша віщує славу Празі*. За кожну картину він діставав від жінки таку державну стипендію, що завжди ходив з розпухлою пикою. Проте він цієї справи не полишав і безупинно в ній вдосконалювався. Це, між іншим, була його єдина розвага.

Поляк нічого не відповів, і під кінець увесь конвой занурився у глибоку мовчанку, ніби вони їхали на похорон і зі смутком думали про небіжчика.

Так вони й прибули до штабу бригади у Вояличі.


* * *


Тим часом у штабі бригади відбулися ґрунтовні зміни. Керівництво штабом бригади довірили полковникові Ґербіху.

Це була людина великих військових здібностей, які у формі подагри перемістилися йому у ноги. Але полковник мав у міністерстві дуже впливові знайомства, завдяки яким не вийшов на пенсію, а тинявся по різних штабах великих військових з’єднань, діставав підвищену платню з належними додатками воєнного часу і завжди залишався на одному місці, аж поки під час приступу подагри не робив якоїсь дурниці. Тоді його знову переводили до іншої частини, безперечно з підвищенням. З офіцерами під час обіду полковник звичайно ні про що інше не говорив, тільки про свій набряклий палець на нозі, який страшенно розпухав, і полковникові через це доводилося носити спеціальний чобіт.

Під час їжі він з великою приємністю розважав усіх розповідями про те, що цей палець у нього вічно мокрий, бо потіє, і йому доводиться обкладати його ватою і що випоти з пальця пахнуть прокислою м’ясною юшкою.

Зрозуміло, чому весь офіцерський склад від щирого серця завжди прощався з полковником, коли його переводили на інше місце. Проте, зрештою, це був дуже чемний пан. Він зовсім по-дружньому ставився до молодших офіцерських чинів і завжди розповідав їм, скільки бувало з’їдав і випивав усіляких смачних речей, поки його не здолала подагра.

Коли Швейка приставили до бригади і за наказом чергового офіцера повели з відповідними паперами до полковника Ґербіха, там у нього сидів поручник Дуб.

За кілька днів після походу Сянок - Самбір з поручником Дубом знову сталася нова пригода. За Фельштином 11-а маршова рота зустріла транспорт коней. Їх гнали до драгунського полку у Судову Вишню.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Ад
Ад

Анри Барбюс (1873–1935) — известный французский писатель, лауреат престижной французской литературной Гонкуровской премии.Роман «Ад», опубликованный в 1908 году, является его первым романом. Он до сих пор не был переведён на русский язык, хотя его перевели на многие языки.Выйдя в свет этот роман имел большой успех у читателей Франции, и до настоящего времени продолжает там регулярно переиздаваться.Роману более, чем сто лет, однако он включает в себя многие самые животрепещущие и злободневные человеческие проблемы, существующие и сейчас.В романе представлены все главные события и стороны человеческой жизни: рождение, смерть, любовь в её различных проявлениях, творчество, размышления научные и философские о сути жизни и мироздания, благородство и низость, слабости человеческие.Роман отличает предельный натурализм в описании многих эпизодов, прежде всего любовных.Главный герой считает, что вокруг человека — непостижимый безумный мир, полный противоречий на всех его уровнях: от самого простого житейского до возвышенного интеллектуального с размышлениями о вопросах мироздания.По его мнению, окружающий нас реальный мир есть мираж, галлюцинация. Человек в этом мире — Ничто. Это означает, что он должен быть сосредоточен только на самом себе, ибо всё существует только в нём самом.

Анри Барбюс

Классическая проза