Читаем Пригоди бравого вояки Швейка полностью

Поручник Дуб і сам не знав, як це трапилося, але йому заманулося продемонструвати перед надпоручником Лукашем своє вміння їздити верхи. Він скочив на коня і зник разом з ним у долині струмка. Пізніше поручника Дуба знайшли в невеличкій трясовині. Кінь його так міцно посадив туди, що і найвправніший садівник не спромігся б зробити це краще. Коли поручника за допомогою аркана витягнули звідти, він ні на що не нарікав, лише тихо стогнав, немов перед смертю. Його відвезли до штабу бригади, повз яку проходила рота, і поклали там у невеличкий лазарет.

За кілька днів він отямився, і лікар сказав, що після того як йому двічі або тричі помажуть спину і живіт йодом, він може сміливо наздоганяти свою частину.

Тепер поручник сидів у полковника Ґербіха і говорив з ним про найрізноманітніші хвороби. Він знав про загадкове зникнення Швейка під Фельштином і коли раптом побачив його, заволав гласом веліїм:

- А, так ти знову тут? Багатьох тварюк чорти носять по світі, але ще гіршими бестіями вони повертаються. І ти один з таких.

Для повноти картини слід додати, що поручник Дуб під час своєї пригоди з конем дістав невеличкий струс мозку, і тому ми не повинні дивуватися з того, що, підбігши до Швейка впритул і закликаючи Бога на боротьбу з ним, Дуб волав у віршах:

- Отче, глянь, взиваю до тебе. Димом сокриті від мене гармати гримучі, несамовито літають стріли зі свистом, а я до тебе, Отче, взиваю, ти, що вирішуєш битви, мене поведи на цього гультяя… Де ти досі блукав, ледацюго? Чий це мундир ти нап’ялив на себе?

Треба ще додати, що в канцелярії хворого на подагру полковника панував демократичний дух, правда, тільки між приступами подагри. У полковника бували всі чини, щоб вислухати його міркування з приводу набряклого пальця, що відгонив прокислою м’ясною юшкою.

В ті хвилини, коли полковник Ґербіх не відчував болю, в його канцелярії товклася сила-силенна всіляких офіцерських чинів, бо в такі виключні моменти він завжди був дуже веселий та говіркий, збирав навколо себе слухачів і розповідав їм масні анекдоти, що на нього дуже добре впливало, а його співрозмовникам давало нагоду вимушено сміятися, слухаючи старі анекдоти, мабуть ще з часів генерала Лаудона*.

Служити у полковника Ґербіха в таку пору було дуже легко, всі робили, що хотіли. В якому б штабі не з’явився полковник Ґербіх, там обов’язково крали і казилися на всі лади. Так було і сьогодні. Разом зі Швейком до канцелярії полковника напхалося багато різних офіцерських чинів.

Усі мовчки чекали, що буде далі, а полковник поки що вивчав лист до штабу бригади, написаний майором з Перемишля.

Тільки поручник Дуб продовжував розмову зі Швейком у звичайній для нього милій манері:

- Ти мене ще не знаєш, але коли мене пізнаєш, то від страху задубієш.

Полковник не зовсім розумів листа майора, бо той диктував цей документ ще під впливом невеличкого отруєння алкоголем.

Незважаючи на це, полковник Ґербіх був у доброму настрої, бо і вчора і сьогодні йому не дошкуляв неприємний біль і його великий палець поводився зовсім як невинна овечка.

- Так що ти, власне, встругнув? - спитав він Швейка таким ласкавим голосом, що у поручника Дуба аж закололо під серцем і примусило відповісти замість Швейка:

- Цей солдат, пане полковнику, - відрекомендував він Швейка, - вдає йолопа, щоб своїм ідіотизмом маскувати свої негідні вчинки. Я, щоправда, не ознайомлений із змістом присланого нам акту, та напевно і на цей раз гультяй, як я здогадуюсь, знову щось встругнув і, очевидно, у великому масштабі. Якщо б ви мені, пане полковнику, дозволили ознайомитись із змістом акту, я, безсумнівно, міг вам навіть дати певні вказівки, як з ним обійтися.

Звернувшись до Швейка, він сказав йому по-чеськи:

- Ти п’єш з мене кров, правда?

- П’ю, - з гідністю відповів Швейк.

- Ось погляньте на нього, пане полковнику, - по-німецьки продовжував поручник Дуб, - ви ні про що не можете його запитати. З ним взагалі неможливо говорити. А раз таки натрапить коса на камінь і доведеться його суворо покарати. Дозвольте, пане полковнику… - поручник Дуб заглибився в акт, складений майором із Перемишля і, дочитавши його до кінця, вигукнув з тріумфом:

- Тепер тобі амінь! Куди ти подів казенну уніформу?

- Я її залишив на греблі ставка, коли пробував, чи зручно російським солдатам ходити у цьому лахмітті, - відповів Швейк. - Це все, власне, не що інше, як одна велика помилка.

Швейк почав розповідати поручникові Дубу, скільки неприємностей він витерпів через цю саму помилку. Коли він скінчив своє оповідання, поручник Дуб заверещав:

- Ось тепер ти мене пізнаєш! Ти розумієш, що це значить загубити казенне майно? Знаєш, що це значить, негіднику, втратити під час війни мундир?

- Мельдую послушно, пане лейтенанте, - відповів Швейк, - якщо солдат втратить уніформу, йому мусять видати нову.

- Господи Ісусе Христе, - вигукнув поручник Дуб, - ти, дурний воле, ти, собача печінко, якщо ти і далі так заграватимеш зі мною, то після війни ще сто років служитимеш додатково.*

Перейти на страницу:

Похожие книги

Ад
Ад

Анри Барбюс (1873–1935) — известный французский писатель, лауреат престижной французской литературной Гонкуровской премии.Роман «Ад», опубликованный в 1908 году, является его первым романом. Он до сих пор не был переведён на русский язык, хотя его перевели на многие языки.Выйдя в свет этот роман имел большой успех у читателей Франции, и до настоящего времени продолжает там регулярно переиздаваться.Роману более, чем сто лет, однако он включает в себя многие самые животрепещущие и злободневные человеческие проблемы, существующие и сейчас.В романе представлены все главные события и стороны человеческой жизни: рождение, смерть, любовь в её различных проявлениях, творчество, размышления научные и философские о сути жизни и мироздания, благородство и низость, слабости человеческие.Роман отличает предельный натурализм в описании многих эпизодов, прежде всего любовных.Главный герой считает, что вокруг человека — непостижимый безумный мир, полный противоречий на всех его уровнях: от самого простого житейского до возвышенного интеллектуального с размышлениями о вопросах мироздания.По его мнению, окружающий нас реальный мир есть мираж, галлюцинация. Человек в этом мире — Ничто. Это означает, что он должен быть сосредоточен только на самом себе, ибо всё существует только в нём самом.

Анри Барбюс

Классическая проза