Пригоди бравого вояки Швейка

- Я щиро радію, що знову між вами. Мені було б дуже прикро, якби я не зміг і надалі бути корисним для своєї роти.

Стираючи з підборіддя краплі підливи і жиру, він закінчив:

- Не знаю, не знаю, щоб ви тут робили без мене, якби мене десь там затримали, а війна ще тривала б кілька років.

Фельдфебель-рахівник Ванєк з цікавістю запитав:

- Як думаєте, Швейку, ця війна ще довго триватиме?

- П’ятнадцять років, - відповів Швейк. - Це очевидно, бо вже одного разу була 30-літня війна, але тепер ми удвічі мудріші, ніж раніш, отже, тридцять розділити на два буде п’ятнадцять.

- Денщик нашого капітана, - відізвався Юрайда, - розповідав, буцімто він чув, що ми дійдемо до кордону Галичини і далі вже не рушимо ані на крок. Після цього росіяни почнуть переговори про мир.

- Заради такого не варто було й воювати, - сказав твердо Швейк. - Коли вже війна, то хай і буде війна. Щодо мене, то я рішуче заперечую проти миру, аж поки не будемо у Москві і в Петрограді. Інакше, яка ж з цього користь? Іде світова війна, а ми будемо тільки хвостами метляти біля кордонів. Візьміть, наприклад, шведів у час 30-літньої війни. Звідки ж вони прийшли, а добралися аж до Німецького Броду і Ліпниці, де все так перевернули догори ногами, що там ще й сьогодні у шинках після півночі говорять по-шведськи і один одного не розуміють. Або, наприклад, пруссаки. Ті також прийшли не з за перелазу, а в Ліпниці після них залишилося стільки прусаків, що хоч гать гати. Дісталися аж до Єдоухова і до Америки, а потім повернулися назад.

- Між іншим, - сказав Юрайда, якого сьогоднішній свинячий бенкет зовсім вивів з рівноваги і вщент спантеличив, - усі люди походять від коропів. Візьміть, наприклад, друзі, еволюційну теорію Дарвіна.

Дальші його міркування перервала раптова поява волонтера Марека.

- Рятуйте, хто може! - вигукнув він. - Щойно до штабу батальйону під’їхав на автомобілі поручник Дуб і привіз із собою смердючого кадета Біґлера.

- З Дубом коїться щось страшне, - інформував далі Марек. - Тільки-но вилізли з автомобіля, він як скажений вскочив до канцелярії. А я, коли пам’ятаєте, ідучи звідси, сказав вам, що трохи похроплю. Отож я і розлігся в канцелярії на ослоні і почав так гарненько засинати, коли раптом, як грім серед ясного неба, хтось нагло напав на мене. Дивлюсь - стоїть біля мене кадет Біґлер та ще й верещить: «Habacht!» А поручник Дуб стягнув мене за ноги і почав: «Вам, мабуть, дивно, що я спіймав вас на гарячому? Ото так ви виконуєте свої службові обов’язки? Спати дозволено аж після вечірньої зорі». А тут і кадет Біґлер додав свої шість крейцарів: «Розділ 16, § 9 казарменого уставу». Потім поручник Дуб як грюкне кулаком об стіл та як загорлає: «Ви, може, хотіли мене з батальйону позбутися, не думайте, що це був струс мозку, мій череп і не таке витримає». Кадет Біґлер тим часом гортав на столі папери і вголос прочитав з одного документа: «Наказ по дивізії № 280». Поручник Дуб, гадаючи, що Біґлер глузує з його останнього речення, що, мовляв, його череп і не таке витримає, почав докоряти кадетові за недостойну і нахабну поведінку щодо старших офіцерських чинів. Він, Дуб, негайно, зараз же піде до капітана скаржитись.

Згодом Дуб і Біґлер прийшли на кухню, через яку треба було пройти, щоб потрапити нагору, де зібралися усі офіцери і де, наївшися смаженої свинини, череватий хорунжий Малий співав арію з опери «Травіата», раз у раз гикаючи після капусти і масного обіду.

Коли поручник Дуб увійшов, Швейк вигукнув:

- Habacht! Всім встати!

Поручник Дуб впритул підійшов до Швейка, щоб глянути йому прямо в обличчя, і теж вигукнув:

- Тепер радій! Тепер тобі амінь! Я накажу зробити з тебе опудало на спогад дев’яносто першому полкові.

- Zum Befehl1, пане лейтенанте, - козирнув Швейк. - Я одного разу читав, мельдую послушно, що колись була велика битва, в якій поліг один шведський король із своїм вірним конем. Обидві здохлятини відвезли до Швеції, зробили з них опудала, і тепер ті два трупи стоять в Стокгольмському музеї.

____________________

1 Слухаюсь! (нім.).

- Звідки в тебе такі відомості, гультяю? - вереснув поручник Дуб.

- Мельдую послушно, пане лейтенанте, від мого брата, вчителя гімназії.

Поручник Дуб відвернувся, плюнув і, підштовхуючи поперед себе кадета Біґлера, пішов нагору. Але в дверях не забув обернутися до Швейка. З невблаганною суворістю римського цезаря, який вирішував у цирку долю пораненого гладіатора*, він зробив жест великим пальцем правої руки і гукнув Швейкові:

- Великий палець вниз!

- Мельдую послушно, - крикнув йому вслід Швейк, - всі пальці внизу!

* * *