Пригоди бравого вояки Швейка

- Їй-бо, пане оберлейтенанте, - сказав Швейк з виразом мученика, - я з жодними німецькими письменниками особисто не знайомий. Я знав особисто лише одного чеського письменника, Ладіслава Гаєка з Домажліц. Він був редактором «Світу тварин», і я йому продав звичайнісінького сірка за чистокровного шпіца. Це був дуже веселий і добрий пан. Ходив до одного шинку і завжди там читав свої оповідання, та такі смутні, що всі аж реготалися. А той Гаєк ридав і платив за всіх присутніх. І ми мусили йому приспівувати:

Домажлицька брама
Дуже гарна стала.
Хто цю браму малював,
Той дівчаток пригортав,
Та його давно немає,
Вже в землі відпочиває.

- Ви, Швейку, не в театрі. Верещить, як оперний співак, - злякано засичав надпоручник Лукаш, коли Швейк проспівав останній рядок. - Я вас не про це питаю: я хотів тільки знати, чи ви зауважили, що ці книжки, про які ви мені згадували, написав Ґанґгофер. Так що ж, власне, сталося з тими книжками? - вибухнув люттю надпоручник.

- З тими, що я приніс з полкової канцелярії до батальйону? - замислено спитав Швейк. - Їх дійсно написав той, про якого ви мене питали, чи я, пане оберлейтенанте, не знайомий з ним. Я дістав телефонограму безпосередньо з полкової канцелярії. Вони, видно, хотіли ці книжки відіслати до батальйонної канцелярії, але там нікого не було, навіть чергового, бо перед від’їздом на фронт усі мусили бути в кантині, адже ніхто не знає, чи доведеться там сидіти ще коли-небудь. І вони там, як вам кажу, пане оберлейтенанте, сиділи, сиділи і пили. По телефону ніде - ні там, ні в інших маршових ротах не змогли нікого зловити. Отже, пам’ятаючи, що ви мені як ординарцеві наказали чергувати біля телефону, поки нам не приділять телефоніста Ходоунського, я сидів і чекав, аж поки і на мене прийшла черга. В полковій канцелярії лаялися, мовляв, нікуди не можна додзвонитися, а одержано телефонограму, щоб маршова батальйонна канцелярія забрала в полковій канцелярії якісь книжки для панів офіцерів з маршового батальйону. А оскільки я, пане оберлейтенанте, знаю, що на війні треба діяти швидко, то я й протелефонував до полкової канцелярії, мовляв, я сам ці книжки заберу і віднесу до батальйонної канцелярії. Дали мені там тих книжок цілий лантух, ледь-ледь я його доволік до нашої ротної канцелярії. Там я ці книжки проглянув. І ось тоді у мене зродилася своя думка. Рахунковий фельдфебель з полкової канцелярії мені казав, нібито згідно з телефонограмою до полку в батальйоні знають, що їм з цих книжок належить вибрати, який саме том, бо всі ці книжки, треба вам знати, були в двох томах. Перший том окремо, другий том окремо. Я ще ніколи так щиро не сміявся, як тоді, бо в житті я перечитав уже багато книжок, але ще ніколи не починав читати з другого тому. А той мені ще раз повторив: «Ось тут перші томи, а тут другі. Який том панове офіцери повинні читати, вони вже знають». Я вирішив, що вони трохи не в собі, бо коли читати книгу спочатку, то треба починати з першого тому, ми ж не євреї і не читаємо задом наперед. А до того ж ще такий роман, який я приніс, про «Die Sunden der Vater». Я, можна сказати, вмію і по-німецьки. Потім я у вас питав, пане оберлейтенанте, по телефону, коли ви повернулися з казино, а я вам доповідав про ці книжки, чи, бува, на війні не пішло все догори ногами і чи не читаються тепер книги у зворотному порядку, спершу другий, а пізніше перший том. А ви мені сказали, нібито я п’яне теля, якщо не знаю, що в отченаші спочатку іде «отче наш», а потім «амінь».

- Вам недобре, пане оберлейтенанте, - співчутливо спитав Швейк, коли зблідлий надпоручник Лукаш ухопився за сходинку, що вела до котла погаслого локомотива.

На блідому обличчі надпоручника не було жодного виразу люті. Воно було радше розпачливо безнадійне.

- Далі, далі, Швейку, це все байдуже, мені вже краще…

- Отож кажу, - звучав на порожніх коліях м’який Швейків голос, - і я був такої ж думки. Одного разу я купив криваву історію про Рожа Шаваня з Баконського лісу, а там бракувало першої частини, і я мусив здогадуватися про те, що було спочатку, бо навіть і в такій розбійницькій історії без першої частини не обійтися. Тому мені було цілком ясно, що це, власне, було б зайвим, коли б панове офіцери почали читати спершу другий том, а потім вже перший, та як по-дурному виглядало б з мого боку, якби передав я у батальйон те, що мені говорили в полковій канцелярії: мовляв, пани офіцери самі знають, який том їм треба читати. Мені взагалі, пане оберлейтенанте, ця вся історія з книжками видавалася страшно дивовижною і загадковою. Я знав, що панове офіцери взагалі мало читають, а коли шумить воєнна буря…

- Залиште, Швейку, при собі ці ваші вар’яції, - простогнав надпоручник Лукаш.