Пригоди бравого вояки Швейка

- Я знаю всіх ваших київських знайомих, - невтомно продовжував співробітник контррозвідки. - Чи не був там з вами один такий товстий, а другий тонкий? Тепер вже не пам’ятаю, як їх звали і з якого вони полку…

- Хай вас це не турбує, кожному може трапитися таке: хоч трісне, а не запам’ятає всіх товстих і худих та як їх звуть. Худих людей, очевидно, важче запам’ятати, бо їх на світі більше, вони, як то кажуть, становлять більшість.

- Колеґо, - жалісно заскиглила ця цісарсько-королівська каналія. - Ти мені не віриш. Таж нас чекає однакова доля.

- На те ми і солдати, - недбало кинув Швейк, - на це нас матері породили, щоб, коли вже одягнемо мундири, нас посікли на цурки. І ми на це радо йдемо, бо знаємо, наші кості не надарма будуть порохнявіти. Ми поляжемо за найяснішого цісаря і його родину, заради якої ми здобули Герцеґовину. З наших костомах будуть виробляти кістяне вугілля для цукрових заводів. Про це свого часу нам товкмачив пан лейтенант Ціммер. «Ви, свиняча бандо, - говорить, бувало, - ви, неосвічені кнури, ви, нікому не потрібні нікчемні мавпи, ви свої ратиці не бережете, немов вони й ламаного шага не варті. Якщо ви колись загинете на війні, то з кожної вашої костомахи зроблять півкіля кістяного вугілля, а з цілого солдата з усіма костомахами і кігтями - понад два кілограми. Крізь вас, ідіоти, фільтруватимуть на цукроварних заводах цукор. Ви й не уявляєте, яку користь принесете своїм нащадкам ще й по смерті. Ваші сини питимуть каву, засолоджену цукром, який пройшов крізь ваші костомахи, йолопи ви несусвітні». Я замислився, а він як підскочить до мене, про що я, мовляв, думаю. «Мельдую послушно, - кажу йому, - я саме подумав собі, що кістяне вугілля з панів офіцерів мусить бути набагато дорожче, ніж з простих вояків». За це я дістав три дні одиночки.

Швейків співмешканець, постукавши у двері, почав про щось домовлятися з вартою, яка телефонувала про це до канцелярії.

За хвилину за Швейковим колеґою прийшов штабний фельдфебель, і Швейк знову залишився сам.

Виходячи, ця тварюка на ввесь голос сказала штабному фельдфебелеві, показуючи на Швейка:

- Це мій старий приятель із Києва.

Цілих 24 години, крім тих хвилин, коли приносили їжу, Швейк просидів на самоті.

Вночі він переконався, що російська військова шинель тепліша і більша, ніж австрійська, і якщо миша вночі обнюхує вухо сплячої людини, то це не так вже й неприємно. Швейкові це здавалося навіть ніжним шепотом, перерваним на світанку конвоїрами, що прийшли по нього.

Швейк і досі не може встановити, якої інстанції, власне, був суд, куди його привели в той смутний ранок. Що це був військовий суд, в цьому не було жодного сумніву. Там засідав навіть якийсь генерал, а ще полковник, майор, надпоручник, фельдфебель і якийсь простий піхотинець. Той, власне, нічого іншого не робив, тільки всім іншим припалював цигарки.

Швейка допитували недовго.

Трохи більшу цікавість виявляв майор. Він говорив по-чеськи.

- Ви зрадили найяснішого цісаря, - ревнув він.

- Господи милосердний, та коли? - вигукнув Швейк. - Щоб я зрадив нашого цісаря, нашого найяснішого монарха, через якого я стільки вистраждав?

- Киньте базікати дурниці, - сказав майор.

- Мельдую послушно, пане майоре, зрадити нашого цісаря це не дурниці. Ми люди військові, присягали нашому цісарю на вірність, а ту присягу, що її співали в театрі1, я як чесна людина дотримав.

____________________

1 Швейк, очевидно, мав на увазі слова з опери «Далібор» Бедржиха Сметани, лібретто Венціґа (прим. перекл.).

- А ось тут, - сказав майор, - докази вашої вини і вся правда, - показав він на чималу купу паперів.

Головний матеріал дав суду шпигун, підісланий до Швейка.

- Отже, ви і тепер не хочете признатися? - спитав майор. - Адже ви самі підтвердили, що добровільно переодяглися в російську уніформу, будучи австрійським солдатом. Я вас питаю востаннє: чи примушував вас хтось до цього?

- Я це зробив без примусу.

- Добровільно?

- Добровільно!

- Без натиску?

- Без натиску!

- А ви знаєте, що ви пропали?