Притулок пророцтв

Дуґан намагався вгадати, яких поглядів дотримується вона сама. Підтримує «Сімнадцяте листопада»?

– А ви самі як вважаєте?

– Це довга історія. Пригостіть мене рециною[17], і я вас просвічу.

– Домовились.

– Як вас звуть?

– Спірос Діодорус. А вас?

– Артеміда.

– Сестра Аполлона, цнотлива мисливиця.

– Хай буде просто мисливиця.

Дуґан вдивлявся в її задерикувату усмішку. Артеміда? Це справжнє ім’я чи вигадане? Дівчина взяла його за руку й повела довгою алеєю навколо політехніки.

– Це площа Екзархія, місце студентських тусівок. Мені тут подобається кафе «Парнас».

– Там живе ваш брат Аполлон, а ще Діоніс і музи.

– Бачу, ви добре знаєте міфологію, – зауважила Артеміда. – Тільки не сипте своїми знаннями надто часто, бо буде видно, що ви вивчили все це на лекціях з античної історії, так само, як і те, що ви, найімовірніше, не грек, хоч і володієте мовою досить добре.

– Дякую за пораду.

– «Парнас» нагадує старі «кафе аман». У ньому студенти співають рембетіки під акомпанемент бузукі.

Дуґан знав, що бузукі – це гітара з довгим грифом і корпусом грушоподібної форми, та, мабуть, на його обличчі було написано, що інші слова для нього повнісінька абракадабра.

– Колись «кафе аман» називалися кав’ярні «для своїх», де можна було покурити гашиш і послухати рембетіки – щось на зразок грецького блюзу, – пояснила Артеміда.

– Я знаю, що це таке.

Її губи знову скривилися.

– Аякже.

Коли вони ввійшли, офіціант провів їх до столика й запалив свічку.

– Бажаєте зробити замовлення зараз?

– Так, рецину для пані й узо для мене.

Дивлячись на неї при мерехтливому світлі, Дуґан згадав, де бачив цей трохи перекошений рот. Еллен Баркін[18] з фільму «Море кохання»[19]. Навіть та нав’язлива мелодія пригадалася.

Офіціант приніс напої й подав йому рахунок.

– Ми робитимемо ще замовлення, – сказав Дуґан. – Заплатимо за все разом.

– Заплатіть зараз, – наполягав офіціант.

Дуґан зібрався обуритись, та Артеміда пояснила:

– Тут можуть в будь-яку мить початися демонстрація і заворушення, тоді поліція влаштує облаву на студентів. Власник кафе не має бажання ходити до в’язниці і збирати гроші за випите.

Дуґан розрахувався і дав офіціантові на чай. Той кинув їх назад на стіл.

– Він що, не любить чайові?

– Ні, він просто підозрює, що ви не підтримуєте студентський опір.

Музиканти з бузукі нагадали Дуґану той останній раз, коли він був тут з Хеленою. Він обвів поглядом столики.

– Ви когось шукаєте?

– Свою колишню дружину.

– Чому ви вирішили, що вона може бути тут?

– Вона втекла з бузукістом. Може, то був якийсь із цих.

– Як її звуть?

– Хелена. Грецька красуня, від її обличчя мліли тисячі чоловіків.

Артеміда торкнулася його долоні.

– Так, але ви такий вродливий. У голові не вкладається, що якась жінка могла вас покинути.

Дуґан підніс склянку.

– За знайомство.

Перш ніж цокнутися з ним, дівчина моргнула, її губи знову скривила сардонічна посмішка.

– За спротив! – вигукнула вона голосно. – Геть турків, британських імперіалістів і прихвоснів американського капіталізму з нашого уряду!

Студенти за сусідніми столиками піднесли келихи.

– Хопа!

Отже, Артеміда на боці терористів, як він і підозрював. Слід бути обережним, утім, можливо, у неї вдасться щось вивідати. Він підніс склянку і приєднався до хору голосів:

– Хопа!

Офіціант повернувся й забрав свої чайові.

Троє студентів на невеликому подіумі налаштовували бузукі. Звук різонув слух, проте Дуґан відсалютував їм склянкою.

Літній чоловік з пишними, закрученими сивими вусами підвівся й ніжним голосом почав співати рембетіку.

«…На руках тату від уколів морфію,

На душі шрами ненависті… Дай мені померти знову…

У тисячний раз, сном смерті…»

– Як сумно, як романтично, – зітхнула Артеміда і знову торкнулася його руки. Її погляд красномовно промовляв, що одна з кімнат на третьому поверсі цієї ночі пустуватиме. Та згадавши про заручницю, яку приїхав сюди визволяти, Дуґан прибрав руку.

Від подиву темні очі Артеміди округлились, і вона знизала плечима.

Місце літнього співака в центрі подіуму зайняли кілька юнаків і, ставши півколом, заходилися танцювати, переплівши руки. Публіка постукувала склянками в такт.

Зненацька музику заглушили крики, що долинали з вулиці. У зал проник сморід горілої гуми. Студенти кинулися до дверей.

– Протестувальники-анархісти знову палять шини. Ходімо подивимося, як поліція їх розганятиме.

– А це безпечно?

– Якщо стояти осторонь, так, – запевнила Артеміда, ведучи Дуґана за собою на площу Екзархія. – Це більше схоже на шоу, ніж на заворушення.

Демонстранти марширували, несучи в руках саморобні плакати. З-за рогу в бойовому порядку з кийками напоготові виступили поліцейські.

Якась жінка жбурнула камінь, та він відскочив від поліцейського значка. Коли вона повернулася, збираючись змішатися з натовпом, Дуґан завмер. Він уже бачив її раніше. Жінка порівнялася з високим одноруким демонстрантом і тицьнула йому щось у руку. Той засунув подарунок у підколений шпилькою рукав. До них підійшов офіцер зі здійнятим угору кийком.