Притулок пророцтв

У одного з них, товстуна, весь рот був вимазаний шоколадом. Інших двох Дуґан уже знав. Один був пишновусий співак з кафе «Парнас», який виконував сумні рембетіки. Третім був високий, однорукий чоловік, якому асистентка Тедеску передала конверт перед тим, як накинулася на поліцейського і її побили до втрати свідомості. Чи вдалося міс Салінас утекти? Чи лежить вона десь у комі, чи, може, вже мертва?

Верхнє світло згасло, і стіна перед ними зникла. Здогад Дуґана щодо двобічного скла був правильний, от тільки спостерігатимуть не за ними. Вони вчотирьох самі будуть спостерігачами.

За склом виднілася палата з лікарняним ліжком, крапельницею та кардіомонітором. Поряд стояв лоток з хірургічними інструментами. Двоє санітарів вкотили ноші й перенесли обгоріле тіло на ліжко.

До палати увійшла постать у білому халаті і взяла в руки скальпель. Її обличчя закривала хірургічна маска.

– Дімітрі, як вас звуть, ми довідалися з документів, що лежали у вас у гаманці. Поки я не почав відрізати вашу обпечену плоть, розкажіть, що вам відомо про операцію «Зуби дракона».

Дуґан вже чув цей голос, що гудів, як із бочки. Коли допитувач обернувся, поверх маски він побачив чорну пов’язку. Тож ніяке це не надання медичної допомоги. Його і трьох інших затриманих змусили спостерігати за тим, як капітан Гектор Еліаде проводить допит із застосуванням насильства.

У флуоресцентному світлі зблиснув скальпель, і Еліаде відрізав від тіла смужку обвугленого м’яса, потім підніс її до світла.

– Хто із «Сімнадцятого листопада» керує операцією «Зуби дракона»?

Обпечений почав звиватися.

– Де у Сполучених Штатах живуть сплячі агенти «Сімнадцятого листопада»?

З динаміка почулися протяглі крики.

– Назвіть міста і об’єкти, де планується теракт.

Дуґана занудило. Саме про це й заявляла організація «Х’юмен Райтс Вотч»[25], обвинувачуючи уряди в недотриманні Женевської конвенції щодо заборони тортур.

Від товстого любителя шоколаду поряд із ним засмерділо газами, і стало зрозуміло, що він наклав у штани. Однорукий хитався взад-вперед, та згодом опанував себе. Пишновусий виконавець рембетік тихо наспівував: «Дай мені померти знову… У тисячний раз, сном смерті…»

Еліаде відрізав ще одну смужку почорнілої плоті і знову уважно оглянув її на світлі, ніби шукаючи відповідей. Дуґан знав: щоб уникнути нестерпного болю, він зізнається у чому завгодно. У цьому допиту із застосуванням насильства не відмовиш.

Тіло на ліжку смикнулося.

Горло Дуґана наповнилося мокротинням.

З Дантового пекла знову залунали крики.

Еліаде схилився до своєї жертви, неначе прислухаючись.

– Що? Схованка «Сімнадцятого листопада»? Ключі, які ми знайшли у ваших штанах, від неї? Спасибі за добровільну допомогу. На сьогодні досить. Я певен, що тепер, коли ваші товариші побачили вашу співпрацю з нами, вони розкажуть нам решту.

Прив’язане ременями тіло почало вигинатися.

– Скажіть мені ще ось що, Дімітрі. Хто та жінка, що везла вас до Пірея? Це дівчина, яку ви взяли в заручники у афінській психлікарні? Це вона керувала мотоциклом під час пограбування банку?

Знову почувся крик, а тоді звуки, що долинали з того боку скла, обірвалися.

У кімнаті спалахнуло світло, таке яскраве, що Дуґан мусив затулити очі долонею. З допитової, не скидаючи хірургічної маски, вийшов Еліаде і приєднався до них.

– Ваш товариш розповів усе, але мені потрібне підтвердження. Хто наступний?

Товстун, чиї гази засмерділи всю кімнату спостереження, пробелькотів:

– Я нічого не знаю. Я – простий власник автомайстерні.

Однорукий затулив носа долонею і промурмотів:

– Ми ні в чому не винні, просто опинилися не в тому місці.

– Я готовий померти за ідею, – тихим наспівним голосом промовив співець рембетік.

Еліаде обернувся до конвойних.

– Виведіть цих трьох у коридор, нехай вирішать, хто піде на допит першим. А з наймолодшим я сам розберуся.

Скільки він зможе витримати, щоб не назвати свого імені? Героєм Дуґан не був. Коли троє інших арештантів вийшли, Еліаде вимкнув верхнє світло і знову освітив приміщення за склом. Отже, садист спробує зробити його поступливішим, змусивши дивитися, як мучать інших затриманих.

А зубної коронки, наповненої ціанідом, як у таємних агентів ЦРУ, у нього не було.

– Погляньте на ліжко, – наказав Еліаде.

Дуґан втупив погляд у двобічне скло. Ліжко, на якому більше ніхто не лежав, почало вигинатись і крутитися, як норовливий кінь. У порожній кімнаті луною розносилися зойки.

– Ліжко – рухоме, а крики записані на плівку, – охнув Дуґан.

– Так, це актор.

– А обгорілий чоловік?

– Дорогою сюди помер у кареті швидкої.

– Тоді для чого весь цей цирк?

– Ласкаво просимо до майже автентичного театру грецької трагедії, агенте Дуґан. Чи краще називати вас Стоматологом?

– Що, в біса?..

– Мене попередила наша людина з Інтерполу.

– Як ви можете пояснити сцену, яку я щойно спостерігав?

– Назвімо це театром тортур. Ми, греки, завжди глибоко переживали, коли на наших очах розігрувалися важкі і болісні драми. Це приносить катарсис, або ж духовне очищення.

– То ви влаштували всю цю клоунаду, щоб троє затриманих стали поступливішими?