– Нікі, ми не можемо переїхати всю Туреччину і в’їхати до Ірану, а потім і до Іраку у відкритому одязі західних жінок. Чадра захистить нас від настирливих чоловічих поглядів.
– …а я не проти, щоб мене розглядали чоловіки…
Вона схопила Нікі за горло і стиснула.
– Ти ж збираєшся стати мусульманкою, от і починай поводитися, як ми.
– …що це ти, в біса, плетеш?..
– Нікі, якщо хочеш жити, роби, як я кажу.
– …добре, хай буде, задовольню твої дивацькі забаганки…
Фатіма допомогла Нікі одягти чадру. Коли потяг зупинився, вона виштовхала її за двері. Дурне дівчисько зашпорталося за поділ і ледь не впало.
– …я в цій клятій рясі голову собі зламаю…
Вокзал у Пітіоні мав точнісінько такий самий вигляд, як ті прикордонні містечка, що їх вона бачила в американських вестернах під час перебування в Афінах. Уздовж колії кілька обшарпаних будівель. Під таверною сидить народ. Кілька жінок у чадрі. На лавках і на землі сплять студенти-туристи. Усі чекають на потяг до Узункьопрю. Офіцер в уніформі перевірив їхні паспорти.
Нарешті з турецького боку приволікся локомотив з трьома вагонами, що курсував туди-сюди між прикордонними пунктами. Грецькі митники почали перевіряти тих, хто в’їжджає. Коли потяг спорожнів, прикордонники впустили людей, що їхали до Туреччини. Зчинилася штовханина. Та, на щастя, чоловіки до них намагалися впритул не підходити. Нарешті потяг, пихкаючи, повільно рушив через пустельну місцевість, потім переїхав річку по мосту і зупинився по той бік кордону.
У потяг увійшли турецькі службовці і почали перевіряти паспорти. Як Фатіма й передбачала, отримати візу в Узункьопрю вдалося взагалі без проблем. Дві жінки, з голови до ніг закутані у чорне, не викликали жодних підозр. Турецький прикордонник дивився їхні паспорти.
– Ви – Фатіма Саїд?
Вона кивнула.
– А ви – Ріма Сораб?
Нікі мовчала.
– То ви – Ріма Сораб?
Від різкого штурхана ліктем у спину вона отетеріло озирнулася.
– Т-так, мабуть, так.
Очевидно, дівчина знову була в іпостасі Рейвен.
Прикордонник насупився.
Фатіма піднесла вказівний палець до чола і зробила жест, ніби вкручує гайку.
– А-а, божевільна? Ясно, – кинув службовець.
Він проштампував обидва паспорти і махнув їм заходити назад у потяг.
– Гарної вам подорожі до Стамбула. Обов’язково відвідайте палац Топкапи[32]
. Там навіть фільм знімали.– Дякую, – кивнула Фатіма. – Фільму я не бачила, але до палацу зайдемо неодмінно.
– Можна мені дещо спитати? – звернулася до неї Рейвен вже в потязі.
– Можна.
– Якщо Нікі прийме іслам, а я не захочу?
– Немає різниці, Рейвен ти чи Нікі, якщо твоє тіло прийме іслам, вороття уже не буде.
– І що ж мене стримає?
– За законом шаріату, відступника спершу відшмагають, потім каменують, а тоді відрубають йому голову.
Рейвен затулила рот кулаком.
– Краще б я не питала.
РОЗДІЛ 28
Хоча була вже глибока ніч, Дуґан розгледів знаки «Зачинено», що стояли на спіральних сходах біля обох входів до Національної бібліотеки імені Валліаніоса.
– Ось так, можна їхати назад, – промовила Тія і поклала голову йому на плече. – Твоя кімната чи моя?
– Об’їдь довкола і зупинись на стоянці за бібліотекою.
– Ти що, не бачиш знак?
– Я й не сподівався, що все вийде так добре.
– Вийде? «Зачинено» означає, що ми туди не ввійдемо, а не що все вийде добре.
Дуґан приклав два пальці їй до губ.
– Ще жоден замок не завадив мені потрапити у якесь приміщення. Ходімо.
Тія під’їхала до комплексу з трьох будинків з іншого боку.
– Оце університет, а там – академія. Читальні зали посередині, – вона зупинилася на стоянці якраз за бібліотекою. – Задній вхід ось тут.
– Звідки ти знаєш?
– Я займалася тут дослідженнями.
Дуґан закинув сумку на плече.
– Прихопи ліхтарик.
Тія понишпорила в бардачку і врешті-решт знайшла ліхтарик. Ввімкнула і вимкнула, перевіряючи.
Дуґан витяг із сумки невеличкий пластиковий пакет.
– Що це таке?
– Злодійська відмичка, – він встромив дві металеві палички в замок і пошпортав. – Не піддається, паскуда.
– Дозволь я спробую.
Дуґан посміхнувся і простяг їй відмичку.
Тія відмахнулась і полізла до сумочки. Почулося брязкання ключів. Вона вибрала один і встромила в замок. Він з клацанням піддався. Тія помахала ліхтариком.
– Після вас, Стоматологу.
– Звідки, в дідька лисого, у тебе ключі?
– Усе просто. Я ж казала, що досліджую тут матеріали для антитерористичного підрозділу, тож батько зробив мені комплект.
– Могла б сказати.
– А ти не питав.
– Може, ти ще й знаєш, де розташований каталог?
Тія посвітила ліхтариком собі під підборіддя, від чого її усмішка стала схожа на маску комедіанта.
– Іди за мною, – вона відчинила двері кабінету і ввімкнула верхнє флуоресцентне світло.
– Краще не треба, – застеріг Дуґан, – хтось може побачити.
– Тут немає вікон, від сонця рукописи псуються.
– Про це я якось не подумав, – сказав Дуґан, показуючи на стелажі, що підіймалися аж до стелі. – На цих полицях ми записи Тедеску роками шукатимемо.
– Нам і не треба там шукати.
– А де ж тоді?
– Салінас казала тобі, що надіслала документи, коли Тедеску був тут на симпозіумі. Щось я дуже сумніваюся, що архіваріус вже встиг їх переглянути. Подивімося у найсвіжішій пошті.