Притулок пророцтв

– Я так і знав, що щось тут нечисто. Приїжджав один тип, у нього в машині лежала жінка без свідомості. Сказав, що то Марша Вудс, але я ж краще знаю. Відправив їх на всі чотири сторони.

– Номер машини не запам’ятали?

– Жартуєте, звісно, чорт забирай, запам’ятав, – він поліз у кишеню піджака і витягнув записник.– «КВ-3579». Білий «Лексус» зі стикером для паркування від медичного коледжу Вейбриджського університету.

– Який на вигляд той чоловік?

– Середнього зросту. Сивувата борідка. Сказав, що лікар, прізвище Кайл. З бородою мав солідний вигляд, але я не дурний, мене той мудак не обдурив.

– Дуже слушно, що ви їх не впустили. У Марші купа цінного майна з її подорожей. Витвори мистецтва, скульптури, інші скарби. Мабуть, вони по нього й прийшли.

– Я планував телефонувати в поліцію.

– Тепер уже непотрібно, – Алексі вклав двадцятку швейцарові в долоню. – Я сам розберуся.

Чоловік торкнувся кашкета, віддаючи честь.

– Дякую, сер.

Він уже ближче.

Алексі розкрив карту і подивився дорогу від Бекслі до Вейбриджа. Десь через півгодини проминув здоровенний маєток з високою вежею на схилі. Шосе 33 на мапі вело далі до університету.

Куди ж цей лікар Кайл її повіз? До себе додому? Він, можливо, одружений. У лікарню університету? Ймовірно. Але, якщо він мав на думці дещо інше, то, найімовірніше, у мотель.

Алексі поїхав до мотелю «Мейфлавер» і пошукав білий «Лексус» на паркінгу. Немає. Біля мотелю «Оукленд» знайшов чорний «Лексус». Не те. На паркінгу університетського мотелю стояв білий «Лексус» зі стикером для паркування медичного коледжу Вейбриджського університету. Номер «КВ-3579». Алексі став поряд, вимкнув запалювання й залишився сидіти на паркінгу з вимкненими фарами.

Невдовзі чоловік з борідкою вийшов через обертові двері. Сів у білий «Лексус» і поїхав геть. Що ж, тепер він знає, де Нікі. Але йому треба знати, де знайти лікаря, раптом вона йому щось розповіла. Алексі вирушив за ним. Вони виїхали за межі студмістечка й зупинилися біля під’їзної доріжки невеличкого будинку. Алексі почекав, поки лікар перевірить пошту й увійде досередини. Внизу загорілося світло. Добре, тепер він знає, де живе цей лікар Кайл.

Тепер треба заткнути Нікі, доки її не екстрадували до Греції. Алексі поїхав назад до університетського мотелю.

Нічний адміністратор відклав «Плейбой» і підскочив до стійки реєстрації.

– Так, сер.

– Мені зателефонувала сестра й сказала, що залишить для мене повідомлення. Лікар Кайл зареєстрував її тут.

Адміністратор повернувся до коробок позаду. В усіх, крім коробки з ярликом С-06, лежали якісь конверти.

– Поки нічого.

– Дякую. Вона, мабуть, телефонувала з вулиці.

Алексі походив туди-сюди, доки не знайшов секцію С, кімнату 6. Краще не користуватися відмичкою. Вона точно замкнулася на засув і ланцюжок. Він підійшов до вікна. Зламати запросто. Зараз тихо, головне – не злякати її. Він хотів застати Нікі в ліжку й зірвати ковдри до того, як вона усвідомить, що він тут.

Він ще ніколи не мав нагоди займатися з жінкою коханням і одночасно ламати їй шию. Нікі краще померти швидко, сповненою пристрасті, аніж повільно, під тортурами.

Алексі тихо підняв вікно.

РОЗДІЛ 50

Вейбридж, штат Огайо

Лікар Мартін Кайл закінчив із запитаннями після своєї ранкової лекції про розрив між Фройдом і Юнгом. Поки його аспіранти і докторанти виходили, він не без утіхи слухав уривки гарячих суперечок про різницю між психоаналізом та аналітичною терапією.

Він збирав свої нотатки, коли якийсь чоловік і темноволоса жінка підійшли до його столу.

– Професоре Кайл, я Френк Дуґан, спецагент ІМП.

– ІМП?

– Імміграційна і митна поліція, – він указав на жінку. – Це агентка Тія Еліаде з відділу питань боротьби з тероризмом поліції Афін.

– Еліаде? Капітан Еліаде вже допитав мене в Афінах. Що вам іще від мене потрібно?

Дуґан почав пояснювати:

– Посол Греції через їхнє консульство подав офіційне прохання на наше центральне управління в Сполучених Штатах, щоб ми знайшли втікачку, якій ви позавчора допомогли незаконно потрапити в Америку.

– Не розумію, про що ви.

Агентка озвалася:

– Потрібно, щоб ви відповіли на кілька запитань.

– У мене через півгодини семінар.

Вона продовжила:

– Чи були ви вчора на рейсі 241 авіакомпанії «Геллас» із Афін до «Порт-Колумбуса»?

– Так.

Дуґан уважно його роздивлявся.

– Нам потрібні деталі про те, як ви повернулися в Америку.

– Кому потрібна ця інформація?

– ЦОРоДіВіР.

– Перекладете?

– Центр оперативно-розшукової діяльності відділу розслідувань, – відповів Дуґан.

– Коли я покинув Афіни, то обміняв усі свої євро, менше п’ятиста доларів, і задекларував усе, що купив у Греції.

– Йдеться не про вас, – сказала жінка. – Стюардеса повідомила, що ви покинули борт разом з білявою жінкою в інвалідному візку.

– У неї була істерика, галюцинації. Я психіатр і заспокоїв її на прохання стюардеси. Стюардеса бачила, як та жінка дозволила мені це зробити.

Втрутився Дуґан:

– І ви провели її, поки вона була без свідомості, через митний і паспортний контроль.

– Так. Увесь цей час я піклувався про неї.