Привид часу

— А хто водитиме розвідувальну ракету? Із зорельота всього не розглянеш… Хтозна, які там умови? Тоні цю ракету складав, налагоджував. У Сонячній мав звання майстра спорту з фігурного пілотування легких ракет…

— Я будував розвідувальну ракету разом з Тоні, між іншим! — сказав Март. — У мене теж звання майстра! — Але тут же прикусив язика.

Хто, як не Тоні, навчив його водити ракету? Стефан завжди захоплено дивився на Антона Летьє, «аса планети», мріяв і самому навчитися так садовити ракету «на три точки» в будь-яких умовах, легко робити круті віражі, коли перевантаження досягає 17 g. Що й казати, він не може водити ракету краще, ніж Тоні.

— Я теж за те, щоб летів Тоні, — сказав раптом Бруно.

— Зате… я важу менше, ніж він! — випалив Март.

— О боги, чого ж ми сперечаємося? — Бруно підняв руки. — Давайте зважуватись!

Хоч яка була напружена обстановка, всі засміялись. Стефан Март оглядівся, злий, червоний, махнув рукою.

— Ану вас усіх! — і вискочив з відсіку.

Хвилин через дві зненацька м’яко хитнулась підлога, почувся віддалений брязкіт.

— Що це? — підхопився Бруно.

— То Стефан! — Летьє вибіг з відсіку.

За ним кинулись інші.

— Не поспішайте! — гукнув Іван. — Ви його вже не наздоженете!

Він піднявся до пульта, увімкнув овальний екран. Кола зірок утворили тунель із блискотливими склепіннями. Там, де тунель сходився, мелькало маленьке темне тіло. Корнєв увімкнув прожектор — тіло блиснуло алмазними прямокутними гранями.

Увійшов пілот і, тримаючи перед очима аркушик паперу, розгублено прочитав:

— «Март зробив свою справу — Март може йти геть. Терпіти не можу прощатись. Не знаю, з ким зустрінусь на Землі». — Тоні зім’яв папірець. — Піжон!

— Як по-дурному все вийшло! — ніяково промовив конструктор Март. — Мені здавалося, що я поводжусь дуже відважно… Тепер мені соромно.

— І таке буває іноді, — зауважив Остап Іскра, — коли люди надто довго відірвані од Землі. Медики-психіатри називають це «порушенням суспільної орієнтації».

— Бачу, медицина зробила великий крок уперед, — усміхнулась Марина Плашек. — Але, по-моєму, Антон Летьє поставив точніший діагноз.

— А Бруно тоді сказав: «От і скінчили суперечку!» — додала Галина.

— От і скінчили суперечку! — сказав фізик.

Усі раптом зрозуміли: сталося. Все вирішено.

Людям, які з дитинства повірили у владу над природою, важко підкоряти свою долю математичним невблаганним законам тієї ж природи. Справа була не в риску — до нього звикли. Їм треба було розлучитись — не просто роз’їхатись і загубитися в світі людей, а розлетітися тут, у чорній пустоті з колючими цятками зірок…

— А я? — почувся з крісла в кутку голос, такий тонкий і тремтячий, що капітана різонув по серцю жаль. — А як же я? Ти полетиш — а я ж як? — Галина спідлоба дивилась на Летьє, і в її великих темно-синіх очах блищали сльози.

Тоні сумно глянув на неї.

— Ти? Невже ти хочеш, щоб я все кинув? Ти цього хочеш?

Галина від його слів опускала голову нижче й нижче.

— Перестань! Перестань, чуєш? — Летьє раптом вискочив із рубки, глухо грюкнувши овальними дверима.

«Ми дерлися по скелях мов одержимі. Зривались і знову лізли. Стрибали через провалля. О, ми виявили тоді куди більше відваги, героїзму, ніж у тих випадках, що описують газети. Тільки про це газети не писали… Ми не встигли. У нього було синє обличчя, вирячені очі і — маленька дірочка в балоні скафандра. Смерть од задухи. Це трапилось на Плутоні за три роки до нашого старту, Галинко. Звали його Максим Лихо. Він теж був пілот, як і я… Не все під силу людині, Галю. Тоді я це зрозумів. Зрозумів, однак не злякався. У цьому, мабуть, і мужність. Я не розкажу цього тобі, щоб розрадити. Чужий досвід ніколи не стане своїм. Нехай у тебе буде власний досвід, Галинко. Хай він навчить тебе мужності, дівчинко…»

За задумом, електромагнітна катапульта мала викидати лише кулі — астродатчики. Та коли обладнували зореліт, Корнєв запропонував змонтувати її в одному блоці з установкою «Засинання — пробудження». На випадок катастрофи, коли корабель неможливо було б урятувати, катапульта автоматично викинула б у простір вморожені у брили льоду тіла астронавтів.

Тепер вона стала в пригоді.

— Ви обережніше, хлопці, — повчала Марина. — А то гармата викине нас з такою силою, що ми порозколюємося на шматки. А потім на Землі нас з Галиною складуть не так.

Вона жартувала. Вона ще знаходила в собі сили жартувати.

Нарешті, все було готове: наповнені водою контейнери встановили в стрічковій обоймі. Затвор електромагнітної гармати розкрився, готовий прийняти перший контейнер з людиною. Корнєв і Бруно зайняли місця коло молекулярних генераторів, націлили параболічні дзеркала на найближчий до катапульти циліндр. Летьє стояв біля пульта гармати.

Зникли усмішки, не чути було ні жартів, ні розмов. Корнєв до болю стиснув щелепи і не наважувався розціпити їх. «Треба щось сказати! Неодмінно…» Він боявся, що голос не послухається, затремтить і почнеться казна-що. Нарешті, видавив з себе:

— Н-ну… До зустрічі… Ми ще побачимось. Ви, певно, будете на Землі раніше за нас, — і з жахом зрозумів, що сказав зовсім не те.